Віллі Мейнк: Незвичайні пригоди Марко Поло

— Марко, про що ти думаєш? — вигукнула Джіаніна і дружньо ляснула його по плечу. — Все ще розшукуєш діамант? Ви сьогодні німі, як риби! Їдьмо до берега, будемо ловити раків!

Але й тут їм не пощастило. Марно бродили вони по воді — жоден рак не потрапив їм до рук.

Тоді друзі сіли в човен і поплили крізь очерет до розпаленої вілли. Вони вирішили зачекати на кам'яних східцях, доки приїде Паоло. Із сховку біля дерев'яного моста Марко дістав свої черевики й панчохи, але не взув їх, а поніс під пахвою. Приємно було йти босоніж но нагрітій сонцем землі. Праворуч від дороги паслася на лузі череда корів.

Худоба належала месеру Кельзі, котрому і без рибного ставка вистачало багатства на те, щоб зодягати своїх двох дочок так, як зодягають патриції і дворяни — в парчу і шовк.

Лагуна все ще була непорушна, і лише в окремих місцях на поверхні води схоплювалися під легким подихом вітру дрібні брижі. Сонце поволі схилялося до заходу. Пташиний спів затихав і навіть шипшина за парканом схилила свої голівки.

Джованні сів на східці і почав стиха наспівувати якусь мелодію.

— Співай, Джованні, — попрохала його Джіаніна.

І Джованні заспівав стару пісню про двох рибалок, які виїжджають у море, борються там з хвилями за своє життя, а ввечері повертаються з багатим уловом.

Голос його лунав над лагуною так дзвінко, що, здавалось, усе навколо потопало в ньому. Рибалки, почувши спів, забули про свої сіті і, обернувшись, дивилися на співака, що стояв на білих східцях, широко розкинувши руки. Паоло, який дужими ударами весел гнав човна до вілли, опустив весла на воду і непорушно спинився посеред лагуни.

Джіаніна сиділа біля ніг друга і не зводила з нього погляду. Обличчя її змінилося, очі сяяли ще ясніше, ніж завжди, на вустах з'явилась горда, вперта посмішка. Це була посмішка рибалок, які на своїх човнах долали хвилі, випробовуючи в лютуванні шторму свою мужність і свою силу.

— Джованні співає! — ледве чутно зірвалося з вуст Джіаніни. Спів хлопця був для неї справжнім чудом.

Марко стояв біля сторожі. Він уже не чув різкого запаху троянд. Тільки бачив, як лягла на камінь тінь смоковниці, бачив Джованні і Джіаніну. мармурові колони і срібну гладінь води, що виблискувала на сонці. Все це ніби доповнювало мелодію й слова, які м'яко, по-венеціанськи зривалися з вуст його друга. Марко відчував, як у нього збільшується сил. Він був готовий на героїчний вчинок. Спів навівав йому великі і сміливі думки.

Коли Джованні скінчив, всі якусь мить мовчали, прислухаючись до води, яка ніби відлунювала ще звуки пісні.

— Чудово ти співав, Джованні! — промовила нарешті Джіаніна.

Паоло, слуга Марко, взявся за весла і погнав човна до вілли. Рибалки знову заходилися біля своїх сітей, хвилі заплюскотіли об дубові стояки, забиті в дно для того, щоб указувати шлях торговим кораблям.

Марко натягнув панчохи й черевики, подав руку Джіаніні, потім обняв товариша.

— Ти чудово співаєш, Джованні! Я скоро знову приїду до тебе!

Він швиденько скочив у човен. Паоло привітно посміхнувся до дітей і відштовхнувся од берега.

— Бувай здорова, Джіаніна! Бувай здоров, Джованні! — гукав Марко, ще довго махаючи друзям рукою.

Над палацами, церквами й хатинами Венеції палав сонячний диск, прозора блакить неба набирала блідорожевих барв. Човен Марко розтанув в імлі літнього дня.

— Ходімо, Джіаніна, — сказав Джованні. — Я допоможу тобі носити воду.

Нічний морок огорнув Венецію. Тільки де-не-де вулиці й канали скупо освітлювали олійні ліхтарі. Частина їх горіла лише протягом першої половини ночі, бо ненажерливі відкупники, які орендували нічне освітлення, заощаджували на олії. Впроваджені сенатом в окремих сестіріях [2] Сестірії — райони Венеції. «Сеньйорі ді нотте» [3] Сеньйорі ді нотте — нижчі судові органи. , котрі мали наглядати за поліцейською службою і виносити судові вироки в справах крадіжок, грабунків і вбивств, уже не на одного відкупника наклали великий штраф, оскільки скупість цих людей завдавала великої шкоди громадській безпеці.

Одного разу вночі банда грабіжників напала навіть на високого чиновника із «Сеньйорі ді нотте», якогось причіпливого суддю. Бандити забрали в нього яскраво-червоний плащ, гаманець з грішми і вже ладналися відрізати йому пальця, щоб заволодіти коштовним перснем, але в цю мить на допомогу сановникові приспіли робітники арсеналу. Злодії зникли, немов їх поглинула ніч, і суддя відбувся лише переляком.