Віллі Мейнк - Незвичайні пригоди Марко Поло

— Хочете, я розповім вам про коштовний камінь? — голосно спитав він. — Чи, може, спочатку давайте виїдемо звідси?

— В очереті прохолодніше. Та й нас тут ніхто не побачить, — озвався Джованні. — Розповідай, Марко! — Він обхопив руками коліна і, готовий слухати, схилив набік голову.

Марко почав:

— Жив у Тулузі якийсь граф, і мав він красиву доньку. Багато років він ворогував з своїм сусідом Дон Фернандо, графом Барселонським. Але одного дня, втомившись від постійних чвар, які поперемінно спустошували то одну, то другу країну, графи помирилися і з'їхались на обід, де з надзвичайною поштивістю привітали один одного. Щоб закріпити мирний союз, вони вирішили обвінчати сина Дон Фернандо з прекрасною донькою графа Тулузького Юлією. Свого часу граф Тулузький пообіцяв доньці видати її заміж лише за її згодою. Але він не турбувався, бо юнак мав благородні погляди і хороші манери, як того й вимагала французька ввічливість. Батьки влаштували справу так, що наречені зустрілися в Тулузі, в домі Юлії. Юнак і дівчина закохалися одне в одного з першого ж погляду. Невдовзі батьки дійшли згоди і щодо посагу. Батько Юлії дав своїй доньці чимало золота, яке дістав у багатого графа Провансальського під задаток Арлеського і Тарасконського помість.

Був ще в Юлії надзвичайно коштовний діамант завбільшки з голубине яйце. Він виблискував на сонці такими барвами, що від нього важко було відвести очі. Цей діамант Юлія хотіла одягнути під час весілля в Барселоні, а до того часу віддала його на сховок своєму нареченому.

Тепло попрощавшись, юнак весело вирушив з своїм почтом до моря, де їх чекав корабель. Але зла доля вирішила інакше. В морі на них напали норманські пірати, які зважились проникнути аж у каталонські води, і після запеклого бою захопили корабель. Майже ввесь почет графа загинув у бою, і тільки сам він, наче чудом, залишився неушкоджений. Пірати пограбували корабель і забрали з собою полонених на острів Мадеру, сподіваючись одержати за них добрий викуп. Так коштовний діамант, яким Юлія мала прикрасити себе в день весілля, потрапив у руки морських розбійників і до сьогоднішнього дня ще не знайдений.

Марко, який дивився на воду, поки розповідав, очікувально глянув на Джованні й Джіаніну.

— А що сталося з юнаком? — спитала Джіаніна. — Розказуй далі!

— А з Юлією, нареченою? — докинув Джованні.

— Морські розбійники, одержавши викуп золотом, одпустили юного графа. Але втрата коштовного діаманта так розсердила Юлію, що вона почала гнівно докоряти нареченому і сказала, що лише тоді згодиться на шлюб з ним, коли він дістане втрачений діамант.

— Погана наречена! — обурено вигукнула Джіаніна. — Я б одружилася з ним навіть тоді, коли б він збіднів, як жебрак. Хай радіє, що морські розбійники забрали в нього діамант. Принаймні, він дізнався, яка погана вдача у нареченої.

Джованні ствердно кивнув головою, а Марко продовжував далі:

— Красномовник розповів, що слова Юлії дуже засмутили юнака, і він ось уже кілька років на трьох кораблях розшукує піратів, які забрали в нього діамант.

— Дурень він! — мовила Джіаніна, презирливо звівши брови. — Він ніколи не знайде діамант.

— Море велике, — сказав Джованні. — Коли стоїш на березі біля Лідо і дивишся в далечінь, то бачиш лише воду і небо. Навіть найбільші кораблі здаються на горизонті крихітними цятками.

— А я вірю, що юнак знайде діамант, — схвильовано вигукнув Марко. — Якщо людина твердо поставить перед собою мету, вона обов'язково здійснить її.

Кілька хвилин друзі мовчали, заглиблені у свої думки. Потім Джіаніна сказала, що дуже добре уявляє собі життя на піратському кораблі. Вона не від того, щоб і самій узяти участь у якомусь сміливому поході морських розбійників.

— Дівчата там зовсім ні до чого, — озвався Марко.

— Он як? Ти гадаєш, що в піратського ватажка немає нареченої? — гнівно спитала Джіаніна. — Якби ми втрьох опинились на кораблі морських розбійників, я б стала нареченою Джованні.

З вуст Марко мало не зірвався глузливий сміх, але, побачивши радісне обличчя Джованні, він стримався.

Налігши на весла, друзі вивели човна на чисту воду і спинилися посеред ставка. Марко впивався тишею. На вулицях Венеції, на каналах і площах, біля причалів, де швартувались кораблі, завжди стояв гамір, — і тому в місті Марко здавалося, що дні пролітають, як зграя птахів. У Венеції його серце не знало спокою. Але тут, серед друзів, він відчував, як напруження покидає його. Марко міг розповісти їм усе, що його турбувало. Затамувавши подих, Джованні і Джіаніна слухали, як Марко говорив їм про те, що одного дня він вирушить на кораблі в далекі країни розшукувати свого тата і дядька. І друзі вірили, що він здійснить свій намір. Ця віра не раз допомагала йому перемагати сумніви, котрі так мучили його. І справді, тут, у Мурано, ніхто не збирався забороняти йому виходити з дому за те, що він розкривав свої найзаповітніші думки, йому вже було, чотирнадцять років, він умів читати й писати і дізнався від брата Лоренцо багато цікавого про далекі країни й міста. Та й з розмов з купцями, що побували в мандрах, з матросами й хрестоносцями він умів вибирати те. що збагачувало його уяву про чужі народи.