Емма Вигодська - Небезпечний утікач

І ось тепер, після довгих днів подорожі, Батма знепритомніла на соломі в сараї кансамаха. І навіть тепер, марячи, Батма поспішала, наче все ще хотіла йти далі.

— Чому ми так повільно йдемо, Лело?.. Скоріше! Може, ми ще побачимо його!

Чим нерухоміше ставало тіло хворої, тим квапливіше лилася її мова, гарячкова і безтямна.

— О, як далеко ще йти… Нещастя… Підгинаються ноги… Скоріше, донечко, біжи… Біжімо! Ми ще встигнемо, Лело!..

— Встигнемо, встигнемо! — повторювала Лела, стискуючи її руку.

Скоро руки Батми-Севані ослабли й спітніли, пропасниця відпустила її. Батма розплющила очі.

— Ми спізнилися, Лело! — із смертельною мукою на обличчі простогнала вона. — Ми спізнилися, він… загинув!

Руки Батми безсило повисли. Вона востаннє глянула на сонце, зіниці її стали нерухомими і почали поволі тьмяніти.

Вранці кансамах стояв над мертвою, жалісно цмокав язиком і хитав головою.

— Ай-май! — сказав кансамах. — Померла!

Лела сиділа над матір'ю, мов скам'яніла. На лобі небіжчиці, тепер відкритому, чітко позначилися сині смуги — знаки брамінської касти.

— Брамінка? — спитав кансамах.

Дівчинка кивнула головою.

Удвох з Лелою вони підняли й винесли легеньке сухе тіло й поклали його біля стіни сарая, у затінку.

Кансамах пішов.

Лела прикрила обличчя Батми старим білим сарі з узорчатою крайкою, зняла з її руки на згадку сині скляні браслети, мовчки, без молитви, стиснувши руки, постояла над матір'ю й пішла геть.

— Почекай, дівчинко! — зупинив її кансамах.

Він повів Лелу на веранду хати.

— Куди ти йдеш?

— У Калькутту.

— Так далеко? — здивувався кансамах. — Чого?

— У мене там батько, — просто сказала дівчинка. — Він у тюрмі. Мати веліла мені йти до нього.

— Хіба ти можеш його врятувати? — запитав кансамах.

— Я мушу йти, — сказала Лела. — Мати хотіла дійти і не дійшла. Може, я дійду.

— Довгий шлях! — сказав кансамах. — До Калькутти, ай-ай! — Він захитав головою. — Важко, далеко!

Лела мовчала.

— Я дам тобі рису на дорогу, — сказав кансамах.

Він дістав торбинку й висипав у неї з чашки варений рис.

— А хто твій батько? — спитав кансамах, ніби пригадавши щось. — Ти їла окремо від матері….

Він хотів відкрити обличчя дівчинки, щоб подивитися знаки касти у неї на лобі. Але Лела відступила крок назад до східців веранди.

— Я чандала! — сказала дівчинка. — Не торкайся до мене.

Кансамах вражено відсахнувся: «Чандала? Дитя недозволеного шлюбу? Зневажена всіма кастами — чандала?»

— Ай-ай, — сказав кансамах. — Важко тобі буде, дівчинко!

— Пробачте! — Лела хотіла йти.

— Зажди! — Кансамах здалеку кинув їй торбинку з рисом. — Бери та йди з богом!

Лела низько вклонилася й пішла.

— Іди з богом! — гукав їй услід кансамах. — Он тією стежкою, вздовж берега Джамни, униз, за течією, вийдеш на Великий Колісний Шлях. Іди Великим Шляхом, а потім поверни на схід. Питайся Калькутту, місто саїбів коло моря. Проси милостиню дорогою — не вмреш з голоду. У селянина проси, у райота, він сам бідний, — дасть. Проси у сипая, в піхотинця і в кінного совара [5] Совари — індійська кавалерія. проси — не відмовить. Десятою дорогою обходь сліпих, факірів та старців. І не проси милостині в саїбів, — у них біле обличчя і чорне серце. А найбільше бійся худого саїба на одноокому верблюді!.. Іди, дитинко, можливо, й дійдеш.

Знайома стежка привела Інсура до маленької поштової станції, що загубилася в лісових хащах. Очеретяна покрівля низького поштового бенгало ховалася в густих заростях. Інсур пішов просто на кухню станції. Кансамах, куховар, він же й станційний службовець, в самій білій пов'язці на стегнах і білій шматині на голому черепі, відразу ж упізнав гостя.

— Добрий день! — привітався кансамах.

— Добрий день! — вклонився Інсур. — Чи є новини?

— Є! — відповів кансамах. Він повів гостя до свого приміщення — в напівтемну кімнатку з очеретяною завіскою замість дверей. Тут, у кутку, на циновці під купою пахучого сіна, лежала невелика пачка листів.

— Ось! — показав кансамах.

Інсур розв'язав пачку. Листи були і свіжі, березневі, були й старі, ще з лютого. Інсур швидко перекидав конверти: він шукав урядових повідомлень. Ага, ось! Сірий пакет з великою сургучною печаткою. Хто пише? Генерал Герсей повідомляє з Калькутти генералові Ансону в Сімлу. Генерал Ансон, командуючий Бенгальською армією, вже третій місяць відпочиває — це знає вся Індія, — він полює на тигрів у мальовничих місцевостях Сімли, у вибалках Гімалайських гір. Генерал не знайшов для себе більш підходящої справи у такий час. Так, так. Що ж пише Герсай саїб Ансону-саїбу?