Емма Вигодська - Небезпечний утікач

Селянин дивився на Інсура, спершись на мотику.

— Чи далеко йдеш, друже? І в якій справі? — поцікавився він.

— Тільки собаки та англійці вештаються по країні без мети, — відповів йому Панді індійським прислів'ям.

Скоро Інсур повернув на захід і пішов стежкою вздовж берега Джамни. Десь тут, миль за десять, у темному лісі буде знайома йому поштова станція. І станційний службовець — кансамах, — певне, ще пам'ятає про нього, про Інсура-Панді.

Він ішов і співав:

Опівдні він заснув край дороги, серед пилюки.

Два верблюди йшли на північ тією ж самою стежкою, вздовж берега Джамни. Перший верблюд був сліпий на одне око, він увесь час збочував ліворуч. Верблюд ледве не наступив на людину, що заснула край дороги.

— Чого спиш просто на дорозі? — закричав погонич.

Індус, не піднімаючи голови, пробурмотів щось незрозуміле.

Одноокий верблюд потягнувся мордою до спини Інсура, він почув, як пахне хліб у його полотняній торбі.

— А-а, ти припас корм для мого верблюда? — загорланив погонич.

— Хто там? З ким ти розмовляєш? — обірвав його різкий голос за спиною.

Це був голос англійця-саїба.

Панді все ще не повертав голови. Він вийняв чапаті із торби й сунув його погоничу. Той побачив на хлібі візерунок і одразу ж замовк.

— А-а! — сказав погонич і стьобнув свого верблюда.

Панді нечутно звернув з дороги і зник, наче провалився у високу траву.

— Хто там? Що ти бачив? — питав той самий голос.

— Що я бачив? Бачив старця у поросі серед дороги. О-о… А-а…

Погонич загорлав пісню.

— Це не той, кого ми шукаємо? — допитувався голос.

— Ні, саїбе, це не той, кого ми шукаємо, — відповів погонич.

І він знову стьобнув верблюдів.

Дві запізнілі гості прийшли на глуху поштову станцію, що загубилася в лісі, далеко від Великого Колісного Шляху. Прийшли, низько вклонилися кансамаху — станційному службовцеві — і посідали на подвір'ї під навісом. Обидві жінки були в довгих, аж до п'ят, білих широких спідницях з візерунчастою торочкою, у білих шерстяних покривалах — сарі, що низько спадали на лоб і плечі.

Такої одежі в цих місцях не носили. Жінки скидалися на горянок з далекої півночі, що йшли на прощу.

«Здалека йдуть», — подумав кансамах.

Прочанки сіли біля дверей жіночої половини. Старша з них відкинула сарі з лоба, і кансамах побачив гарне худе обличчя, змучене втомою і хворобою. Жінка сиділа, прихилившись до. стовпа навісу і безсило опустивши вздовж колін худі руки в синіх скляних браслетах. Друга, напевне дочка першої, дівчинка років тринадцяти, невисока і смуглява, принесла води, щоб помити ноги старшій після тривалої подорожі.

Кансамах уважно глянув у худе обличчя матері; очі жінки хворобливо блищали від пропасниці, яка висушувала її, руки судорожно сіпались.

«Голод? — думав кансамах. — Гарячка?»

Жінки не просили їсти.

«Старчихи», — вирішив кансамах.

Але прочанки не просили й милостині. Старша потягнула нитку чоток з худої шиї і почала тихо шепотіти молитви.

Кансамах був добрий, він приніс рису, який залишився в дерев'яній чашці, і подав дівчинці. Потім дивився, як вони їли. Дівчинка брала рис із спільної чашки. Старша вийняла з ганчір'я власну і їла окремо від дочки.

«Брамінка», — подумав кансамах.

Надвечір жінка зовсім занедужала. Страшно було дивитись, як гарячка ламає все її худе тіло, як тремтять чотки в безсилій руці. Того ж дня у поштовому бенгало ночувала проїжджа мем-саїб, дружина англійського офіцера. Її служниці зайняли усю жіночу половину. Кансамах одвів обох прочанок у сарай. У далекому кутку лежав оберемок свіжої рисової соломи.

— Тут і переночуєте, — сказав кансамах.

Брамінка низько вклонилась йому і ледве чутно прошепотіла благословення. Кансамах пішов.

Дівчинка збила солому й приготувала для матері постіль. А сама сіла поруч, не сміючи заснути.

Незабаром жінка майже втратила свідомість, і дівчинка з жахом дивилась, як важко дихає мати, які неспокійні її руки під білою зібганою хусткою.

Мати про щось марила, — дівчинка ледве ловила слова.