Г. Бабенко - Люди з Червоної скелі

Коли настав день, чаклун вийшов з печери. Очі запухли йому від безсонної ночі; він увесь наче розм’як і осів. У руці він тримав стрілу з кремінним вістрям. Побачивши Ману, він покликав його й тихо забалакав з ним. Ніхто не чув, що казав чаклун Ману. Ману мовчки слухав чаклуна і на знак згоди хитав головою. Потім Ману уклонився чаклунові і побіг зі скелі до річки, перескакуючи через каміння, як заєць. Схвильовано й не розуміючи в чому річ, дивилась йому вслід жінка з раненим хлопчиком. Через кільки хвилин Ману повернувся до скелі. У шкірі, що була доти в нього на плечах, він приніс купку жовтої глини. Уся людність скелі висипала з печер і дивилась на чаклуна. Чаклун висипав глину на землю й звелів Ману принести води з річки. Здоровило Ману, як мале хлоп’я, слухався чаклуна. Він збіг із скелі, знову побіг до річки і в тій самій шкірі, в якій він приніс глини, притягнув води. Чаклун вилив частину води на глину і почав місити її. Коли потрібно ще було води, Ману, що увесь час стояв коло чаклуна, держачи в шкірі воду, по знаку його лив воду на глину. Коли глина загусла, чаклун почав з неї ліпити щось подібне на людську постать. Спочатку він зробив з глини досить велику кулю і сплющив її з боків, — це був тулуб. Потім приліпив зверху трохи меншу кулю, — це була голова. Коли він приліпив руки й ноги, усім стало ясно, що він зробив хлопчика. Коли глиняний хлопчик був готовий, чаклун випроставсь, підвів гордо голову і звернувся до мисливців.

— Я цілу ніч балакав з тотемом. Він хоче хлопця, сина Ману. Цей хлопець, — показав він на глиняну ляльку, — син Ману. Ми віддамо тотемові сина Ману, бо він зневажив тотема.

Він узяв стрілу, що поклав перед тим, як почав ліпити, на землю, і встромив її у глиняну ляльку в те місце, де у людини серце. Потім підняв ляльку з землі й поніс її до скелі, що написали над річкою. Тут він став щось мурмотати про себе й пританцьовувати, держачи перед себе ляльку. Глина була ще вогка і скоро від ляльки, поки танцював чаклун, поодвалювалися руки й ноги. Чаклун прогарчав щось крізь Зуби, приліпив знову до ляльки руки й ноги і скинув її зі скелі у річку. Таким чином чаклун обдурив тотема, принісши йому, замість живого хлопця, глиняну ляльку. Всі були задоволені й дивували з мудрости чаклунової. А Ману довго ще після того бив бобрів, ведмедів та кабанів для нього і годував ненаситне черево чаклунове. Крім того, чаклун узявся гоїти рану хлопцеві, якого дзьобанув орел, і коли рана нарешті загоїлась, у Ману не зосталося жодної шкірки, навіть білячої, — усе перейшло в печеру до чаклуна.

ого ж самого дня, як у лісі було вже темно, а скеля горіла червоним полум’ям, два мисливці притягли з лісу білявого з рудою бородою чоловіка. Це була людина ще молода, кріпка, дужа, з кривими ногами. Руки йому були скручені назад і зв’язані. Уся скеля зібралася до полоненика. Діти скакали навколо нього, а жінки цокотіли, як сороки. Коли один з хлопців підійшов і штрикнув його стрілою, він вишкірив такі ікла, що хлопець не наважився більше підійти до нього. Всім цікаво було знати, де спіймано цього чоловіка, і чого він забрався у володіння людей червоної скелі. Тоді Ману, що спіймав його, став розповідати, як він пішов полювати на бобрів до бобрової греблі, не до тієї, що була ближче, а до тієї, що була далі; як він убив двох бобрів, як інші бобри, побачивши це, поховалися; як він довго сидів коло греблі, дожидаючись, коли знову повилазять з річки бобри; а бобри сиділи в річці, чекаючи, поки він піде геть; як він знайшов слід оленя і пішов по сліду; як олень дійшов до річки, переплив річку, а Ману загубив слід; як він знову повернувся і знайшов слід вже лося, але то був старий слід… І так далі й таке інше, і слухачам уже здавалось, що вони ніколи не почують про рудого чоловіка, як його спіймав Ману. Він своїм нудним і недоладнім оповіданням так роздратував мисливців, що вони готові були кинутися на оповідача й розірвати його на шматки.

Тоді ватажок перебив Ману і сказав:

— У Ману довгий язик, а короткий розум! Хай скаже про це Мабора, що привів полоненого вкупі з Ману. Мабора був один із тих парубків, що колись жартували з Каї-Наї, пускаючи в нього стріли.

— Я ставив сільця на янота, — почав Мабора, — чую, хтось кричить. Я підвівся і собі крикнув: го-го!.. А той кричить: сюди! Я побіг. Бачу рудий чоловік лежить на землі, а на ньому сидить Ману і ричить — сюди! Я підбіг. Ми вдвох зв’язали руки рудому чоловікові. От і все! — закінчив Мобара.