Г. Бабенко - Люди з Червоної скелі

Коли повернулися з лісу жінки, Каї-Наї розповів про те, що трапилося, матері хлопця. Він думав, що вона розсердиться на чаклуна, а вона ухопила свого хлопчика й стала лизати йому рану на руці. Потім, сунувши в руку Каї-Наї жменю горіхів, попрохала його, щоб він мовчав і не казав нікому про те, що бачив. Каї-Наї й не збирався нікому казати про це, і його здивувало прохання жінки. Потім, подумавши, він зрозумів, чого боялася жінка: хлопчик її порушив заборону й образив тотема; дивно було тільки, що він так легко збувся гніву чаклуна. Але Каї-Наї помилився.

Коли всі мисливці зібралися надвечір до скелі, чаклун виступив перед найзначніших й старіших мисливців племени. Обличчя його було розмальоване чорними й червоними смугами, волосся сивими патлами падало йому на плечі, а в волоссі встромлене було орлине перо. Черево його тряслося, очі палали гнівом.

— Люди з червоної скелі! — сказав він. — Люди з племени орла!.. Скоїлось щось нечуване!.. Скоїлось те, чого ще ніколи не було серед нашого племени. Нашого тотема зневажено, з нього знущаються! Порушено заборону… Син Ману, я бачив сам, підняв руку на тотема!..

Мисливці мовчали: всі вони добре знали, що своїм учинком хлопець дійсно образив тотема, так думав навіть батько хлопця, здоровило Ману. Ніхто не питав, що думають про це жінки; вони сиділи осторонь і робили своє; діло, — це було діло не баб’ячого розуму. Довго сиділи чоловіки мовчазні, а потім ватаг племени, той самий чоловік, що йому Каї-Наї в перший день улучив головою в живіт, спитав у чаклуна: Зробив хлопець, син Ману?

— Він дратував орла і годував тотема м’ясом з свого поганого рота…

Ватаг помовчав, почухав потилицю, бо його дуже в цей час дошкуляли паразити, і сказав:

— Хлопець дійсно образив тотема, але він дуже малий і не розумі з, що робить…

— Хто образив тотема, той мусить вмерти! — крикнув чаклун.

— Хіба не можна вмилостивити тотема, — продовжував ватаг: — хай Ману, батько хлопця, віддасть половину кабанячої туші тотемові.

— Я дам цілу тушу тотемові, — сказав Ману, батько хлопця.

Чаклун, почувши про кабанячу тушу, пом’якшав, але, зрозумівши, що на цьому ділі можна дещо заробити, сказав:

— Правда, хлопець дійсно малий, але кабанячою тушею вмилостивити тотема не можна… Але, — додав він, дивлячись на Ману, — можна буде віддати тотемові не цілого хлопця, а частину його, [наприклад, руку або ногу…

У Ману затрусилися литки: він ясно уявив собі, як рубають його синові сокирою ногу…

— Я дам тотемові три ведмежих шкіри і п’ять бобрових!.. — ледве повертаючи язика, сказав він.

— Уночі сьогодні я пораджуся з тотемом і запитаю, чим можна вмилостивити його… — наче не чуючи слів Ману, сказав чаклун.

На цьому скінчилася нарада. Мисливці полягали спати, хто в печерах, а хто коло багаття на скелі, а чаклун, взявши клітку з орлом, пішов у свою нору.

Згодом все поснуло на червоній скелі, тільки не спала мати хлопчика, що образив тотема.

Він плакав від болю в рані, рука розпухла йому, а мати колихала хлопця навколюшках і лизала йому рану.

Ніч була тиха. З-за скелі виглянув місяць і осяяв верховіття лісу. Од скелі на річку упала довга чорна тінь, а річка в тому місці, де вона виривалась з тіні, горіла сріблястою зморшкуватою смугою. Ліс похмуривсь і навис над річкою. Самотнє багаття блимало на площадці перед скелею.

— А-а, а-а, а! А-а, а-а, а!.. — то нахиляючись, то випрямляючись, колихала мати хлопчика, а тінь її, бігаючи по скелі, то виростала до самого верхів’я скелі, то падала до рівня печер. — А-а, а-а, а! А-а, а-а, а!..

Рантом, тишу ночі порушив новий звук. Чулося, ніби гудів величезний джміль. Жінка, що колихала дитину, підвела голову й прислухалась. Звуки то зростали, то знову тихшали. Згодом до цього звуку приєднався різкий клекіт орла. Жінка затрусилася від жаху. Звуки йшли з чаклунової печери: це чаклун розмовляв з тотемом про її дитину, про її любого хлопчика. Щось моторошне й таємниче було в цих звуках. Наче хтось жалібно — жалібно плакав і скарживсь на свою долю. Ось звуки почали чергуватися: щось гуло довго й нудно; потім став клекотати орел; потім знову разлягалося сумне джмелине гудіння, а коли замовкало воно — грізно й жадібно летів клекіт орлячий.

Мати вхопила хлопчика, побігла в свою печеру і сховалась у далекому кутку.

Жінки й діти, що попрокидалася від цих звуків, не могли вже заснути ці$ї ночі: такі страшні й незрозумілі здавалися вони мешканцям скелі. Майже всю ніч гуло в чаклуновій печері, і вилітав з неї лютий клекіт орлячий.