Едуард Шторх: Ловці мамутів

Мисливський запал підбадьорив Копчема. Хлопець кремінним вістрям розпоров шию оленеві й почав смоктати з нього ще теплу кров. Угамувавши голод, згадав про Мамутика й загукав. Та Мамутик не озивався. Тоді Копчем, чіпляючись за кущі, поповз угору й кінець кінцем добрався до свого знесиленого ватага. Той дивився на Копчема широко розплющеними очима. Він зрозумів, що Копчем напав на здобич, бо не тільки рот, а й усе обличчя та шкура на юнакові були в крові.

— Він тут! Олень! Внизу! — вигукнув Копчем.

Мамутик пожвавішав, хитаючись, він добрів до урвища й слідом за Копчемом спустився по снігу вниз.

— Гой, великий олень! І кров ще не замерзла!

Ватаг пив і не міг напитися. Втамувавши голод, відчув у грудях колишню міць і взявся відгрібати оленя. Це був гарний звір з могутніми рогами.

— Копчеме, наламай великих гілляк! Покладемо оленя.

Незабаром ловці, тягнучи на гілках білого оленя, рушили пологим схилом до стійбища. Вже вкрай знеможені, вони вгледіли, що неподалеку хтось борсається в глибокому снігу. Напевно, шукає їх!

— Го-го-гов! Го-го-гов!

Це був Щербатий Зуб, який вийшов їм назустріч. Він дуже зрадів, що після страшної бурі бачить їх живими та ще й з такою здобиччю.

Всі ловці на Білій скелі повилазили з своїх барлогів — схудлі, обморожені, вкриті болячками. Сьогодні вони матимуть їжу! Край голоду та скруті!

Наступного дня Мамутик повів кількох ловців у розвідку — чи не знайдуть у заметах під урвищем ще якого оленя. Пошуки були успішні: завірюха поховала в снігу силу тварин. Ловці ледве встигали перетягати їх до стійбища.

В глибокому снігу знайшли й волохатого носорога. З цього великого звіра повирізали тільки окремі шматки м’яса, бо цілого до стійбища не здужали дотягти.

Плем’я врятоване.

Воно тепер дочекається нової весни.

Їжі вистачило до кінця зими. Заморожене м’ясо не псувалося. Тільки від хитрих росомах важко було його вберегти. Ті діставалися всюди — хоч ловці ховали м’ясо в ямах, розвішували по деревах, засипали камінням. Тому Мамутик наказав стерегти запаси вдень і вночі.

Одного разу сторожувати припало Копчему та Вивірчакові. Хлопці тупцяли по снігу й кляли росомах. Коли б хоч одна жадюга припленталася зараз, удень, щоб вони попоганялися за нею! Принаймні зігрілися б.

А до вечора ще далеко… Що б його таке придумати?

Вивірчак знайшов десь стару кістку й заходився свердлити її кремінним вістрям. Копчем теж знайшов кістку, але гарного кременя не мав, тож почав свердлити гострою твердою смерековою паличкою.

Вивірчак зробив з просвердленої кістки застібку на хутро.

Копчем побачив, що деревинкою кістку не просвердлить, узяв соснову тріску й надумав зробити собі дерев’яну застібку.

Вивірчак запропонував Копчемові своє кремінне вістря, але той відмовився й заходився свердлити смерековою паличкою. Копчем швидко тер паличку між долонями, а Вивірчак притримував соснову тріску. Отвір у трісці глибшав і сповнювався чорним порошком.

— Дивись! Дивись! — раптом здивовано вигукнув Вивірчак. — Куриться! Ямка куриться!

Копчем вирячив очі — ай справді, курилось! Він став крутити паличку ще швидше, аж поки вона не випала в нього з потерплих рук.

Копчем схопив тоді лук, що лежав поруч на снігу, обкрутив паличку тятивою, притис один кінець деревинки до дуги, а другий вставив у ямку й знову почав свердлити. Тепер робота пішла гаразд. Незабаром димок закурився дужче й почувся запах тліючого дерева.

— Вогонь! Близько вогонь!

Вивірчак легенько дмухнув на тріску й скрикнув:

— Іскра! Іскра!

Копчем висмикнув з Вивірчакової шапки кілька пташиних пер, приклав до ямки й сильно дмухнув. Блимнув огник, лизнув пір’я — й спалахнуло полум’я…

Так було зроблено найбільше відкриття в історії людства.

Вивірчак підкинув на вогник сухої трави й жменьку глиці. Вогник весело запалахкотів.

Вогонь! Вогонь!

Копчем стрибав і верещав, мов знавіснілий. Тепер він — володар вогню!

На крики прискочили Гунач з Совою.

— Що трапилось? Чому Копчем галасує?

Аж тут і самі побачили вогник.

Тим часом надбіг Мамутик з кількома ловцями.

— Звідки? — здивовано запитав ватаг, бо ж ніхто не смів брати із таборового вогнища навіть жаринки.