Марк Твен - Твори в двох томах. Том 2

— Гаразд, мій любий Кларенсе, — якщо тебе справді так звуть, — введи мене трохи в курс. Отой бовдур, який привів мене сюди, — що то за одоробло?

— Мій і твій пан? Та це ж уславлений лицар і благородний лорд сер Кей, сенешаль, молочний брат нашого володаря, короля.

— Гаразд, чеши далі, розказуй все, що ти про нього знаєш.

Хлопець розповідав довго, але я перекажу тільки те, що стосувалося безпосередньо мене. Виявилося, що я бранець сера Кея, і мене за стародавнім звичаєм кинуть у темницю, де я сидітиму на хлібі й воді, поки мене не викуплять мої друзі, — якщо доти не сконаю. Я подумав, що на останнє в мене куди більше шансів, але оплакувати себе не став, щоб не гайнувати дорогоцінного часу. Паж сказав далі, що обід у великому залі, певно, вже кінчається і що, тільки-но товариство перейде до розмов та пиятики, сер Кей накаже привести мене, покаже королеві Артуру й усьому славетному лицарству Круглого Стола й почне похвалятися подвигом, який він учинив, полонивши мене. При цьому він, мабуть, трохи перебільшуватиме, але виправляти його мені не слід — це було б і нечемно, і небезпечно. А як лицарям надокучить слухати, мене запроторять до темниці, однак він, Кларенс, неодмінно під яким-небудь приводом відвідуватиме мене, щоб я там не дуже сумував, і радо передасть листа моїм приятелям.

Передасть листа моїм приятелям! Мені лишалося тільки подякувати йому. В цю мить до нас підійшов слуга і сказав, що мене кличуть. Кларенс завів мене до залу, посадив у куток і сів поруч.

Я побачив незвичайне й дуже цікаве видовище. Величезний зал, майже зовсім без меблів і повний разючих контрастів.

Стеля була дуже висока — така висока, що прапори, які звисали із сволоків під склепінням, ледь вирізнялися з темряви, що панувала там. По обидва боки залу тяглися височенні галереї з кам’яною балюстрадою, — на одній сиділи музиканти, на другій — жінки, убрані в одяг усіх кольорів веселки. Підлога була викладена великими чорними та білими гранітними плитами; потріскані, вичовгані, вони давно потребували заміни. Оздоб у залі, власне кажучи, не було ніяких за винятком хіба кількох великих гобеленів, що їх тут, можливо, мали за мистецькі твори. На гобеленах були зображені батальні сцени, але які! Таких коней діти витинають з паперу, а на ярмарках продають виліплених з тіста. Луску на кольчузі вершників заміняли круглі дірочки — здавалася, їх було зроблено пресом, що штампує бісквітне печиво. У величезному каміні вільно могла б отаборитися велика родина; різьблені кам’яні колони, оздоблений орнаментом кам’яний дашок надавали йому схожості з соборною брамою. Попід стінами, непорушні, як статуї, заклякли вартові, в панцирах і шишаках, озброєні самими алебардами.

Посеред цього критого плац-параду стояв дубовий стіл, званий тут Круглим Столом. Він був завбільшки як циркова арена, і за ним сиділа сила-силенна чоловіків у сліпучо пістрявих убраннях і в капелюхах з пір’ям, які вони трохи піднімали тільки тоді, коли зверталися до короля.

Більшість з них пили вино з великих бичачих рогів; дехто ще дожовував хліб чи обгризав кістку. На кожного чоловіка припадало, мабуть, два-три пси. Собаки сиділи, вичікуючи, і, коли їм кидали кістку, нападали на неї цілими полками й дивізіями; зчинялася справжня битва — голови, тулуби, хвости змішувалися в одну безладну купу, і людські голоси тонули в оглушливому витті й гавкотінні. А втім, розмови однаково припинялися, бо собача гризня для людини завжди цікавіша за балачки. Чоловіки часом підводилися зі своїх місць, щоб краще бачити, і закладались, котрий пес вийде переможцем, дами та музиканти й собі перехилялися через балюстраду, і час від часу в залі лунали захоплені вигуки. Нарешті пес-переможець вигідно влаштовувався на підлозі, тримаючи кістку між лап, і починав з гарчанням гризти її, заяложуючи плити, — як і півсотні інших переможців навколо нього, а придворні поверталися до перерваних занять і розваг.

Загалом ці люди розмовляли й трималися досить мило й чемно; я помітив, що вони доброзичливо й уважно вислуховують своїх співрозмовників, — ясна річ, у перервах між собачими бійками. До того ж вони відзначалися дитячою простодушністю; кожен з них брехав натхненно й нечувано, з чарівною наївністю, і залюбки слухав побрехеньки свого сусіда, сприймаючи їх за щиру правду. Здавалося, їм зовсім не пасувала страшна жорстокість, а проте вони тільки й розмовляли? що про кров і тортури, і з такою щирою насолодою, що я навіть перестав здригатись.