Розгублені, здивовані й навіть налякані, чунги стояли біля джерела й дивилися, як тихо клекоче й димить вода, хоча й жаром від неї не пашить. Плоди, що впали у джерело, набули зовсім іншого кольору й легенько кружляли на її поверхні, збляклі й поморщені.
Ті, хто був сміливішим і цікавішим, підійшли до струмочка, в якому вода теж горіла, й нахилилися над самим димом. Та що за диво?! Цей дим нічим не пахнув, не щипав у горлі й в очах. Навпаки, вони відчували на своїх обличчях немов легенький, теплий туман, а в горлі не відчували зовсім нічого.
Здивовані й страшенно зацікавлені, декотрі з них простигли руки до киплячої води. Простягли нерішуче, обережно хотілося ж поторкати цю незвичайну, досі небачену воду. Та, ледве доторкнувшись до неї, вони мерщій злякано смикнули руки назад. Що ж це за вода така, що горить без вогню й не згоряє?
Чунги, які були кмітливіші від решти, взяли довгі гілки й почали притягати до себе плоди, що плавали у воді. І так само, як гілками колись витягали плоди з вогню, почали тепер витягати їх з води. Та це їм не вдавалося, доки один з близнят не здогадався схопити плід двома гілками й витягти його, мов пальцями. Плід був гарячий, наче спеченим, і став м’якішим та значно смачнішим. Виходить, не тільки вогонь міг пекти плоди, а й ця дивовижна димуча вода!..
Дехто одразу догадався метнутись по нові плоди, щоб тут же спекти їх у цій воді; інші подалися в кущі шукати та-ма; ще інші почали кидати в джерело камінці та милуватися їх бульканням. І вся група лишалась біля гарячого джерела багато днів, поки не обірвала и не поїла плодів далеко навколо, і тут чунги вперше їли варені плоди й варене м ясо. Варена їжа подобалась усім, але особливо припала вона до смаку Сміливому та Брунатній, бо від старості зуби в них розхиталися й випадали один за одним.
І ЧУНГИ ЗБУДУВАЛИ СОБІ ПЕРШУ ХИЖУ…
Дні минали один за одним, і в їх нескінченному плині безперервно чергувалися погожі ранки з грозовими бурями, палюча спека з бурхливими зливами, сумний падолист з пишною зеленню. То випадав невеличкий сніжок і встилав землю білим покривалом, і тоді крі-рі переставали співати й кудись відлітали, то знову ліс починав зеленіти, і тоді крі-рі поверталися, і все навколо сповнялося їхнім співом.
Блукаючи без мети і без напрямку ио несходимому лісі, чунги одного разу вийшли на берег великої ріки. Широкі були її піщані береги, і незаслонене велетенськими деревами біле світило поливало її тихі води потоками гарячих золотих променів, а вздовж одного берега біліло купками каміння. Хто назбирав і поскладав те каміння? Вже не було серед живих нікого з старих чунгів, хто б зміг пригадати, що це була справа їх рук під час колишньої втечі з півночі на південь. Сміливий і Брунатна теж давно померли, і нові безволосі чунги зчудовано дивилися на те каміння й мовчали. Хто поскладав його у купи, коли? Тварини не могли цього зробити, отже, без сумніву, тут побували чунги. Але що то були за чунги? Адже їхня група вперше проходила цими місцями.
Голобедрий зміркував одразу, що каміння може їм придатись для захисту від хижаків, якщо ті нападуть на них уночі. І, помітивши, як дехто з чунгів почав розбирати одну купку та безглуздо розкидати каміння, він замахав руками й закричав:
— А-хай! А-хай!..
Первісною мовою чунгів це означало: «Не треба розкидати того каміння!»
Чунги зрозуміли його крик, закричали: «А-хай! А-хай!» — і перестали розкидати каміння.
Голобедрий також уже посивів Г не був тепер таким хоробрим і сильним, як колись. Він давно вже поступився місцем ватажка двом молодим близнятам, та оскільки мав найбагатший досвід і був наймудрішим з усіх чунгів, його всі слухали й поважали. Молода пома теж уже постаріла. Вона народила шістьох чунгів, з яких троє загинуло в боротьбі з хижаками, а інших троє стали вже дорослими. Та, хоча пома постаріла, вона й далі носила на плечі клапоть шкури грі і навіть перекинула через друге плече новий, ще більший клапоть. Почуття краси в неї було ще живим і свіжим, і вона носила ту шкуру не заради інших, а просто їй приємно було самій. А щоб шкура не сповзала й не падала з плеча, коли Молода пома нагиналася, вона застромляла її кінці за зелені пагінці, якими й досі обвивала собі тулуб і шию. Це давало їй більшу свободу рухів, і вона могла міцніше тримати в руках копач або кремінний ніж.
Уже віддавна всі чунги та всі поми прикрашалися пагінцями й клаптями шкури. Вони здирали кремінними ножами шкуру з убитих тварин, а потім, не міряючи, ділили її між собою-кому скільки дістанеться, хто скільки може схопити. Проте ніхто ніколи не виявляв невдоволення, кожен брав і носив на плечі те, що мав.
Читать дальше