Іван Сенченко - Руді Вовки

І борсук ще дбайливіше сховався в нору. Але сороці до цього було байдужісінько.

— Га, — клопоталась вона, — костури такі зграбні, але ти подивився б, що вони стали робити далі. Неймовірно!

Сорока спурхнула нижче і сіла на ту гілку, що якраз була проти нори. В голосі її чулася таємничість.

— Ти чуєш?

Борсук чув; йому самому страшенно кортіло довідатись, що стали робити далі двоножці. І він визирнув знову з нори.

— О, це щось неймовірне! — заскрекотіла сорока. — Покінчивши з мурашами, вони, найперше, оточили праматірну сосну, — ти знаєш, вона росте за ярком проти сухого бука… Тоді голомоза людина здобула з торбини ножа і на глибину двох воронячих дзьобів устромила його в сосну. І це саме почали робити й інші двоножці. Як дерево з усіх боків вкрилося ранами, вони перейшли до тигрячої сосни, — знаєш, об неї тигр завжди чистить свої пазури?

Вони страшенно зраділи такій нагоді, бо кора на деревині і без них була пошматована, і на ній позастигали великі бурульки живиці. Я це все помітила, бо дуже й дуже уважно стежила з сухого бука. Обдивившись дерево, вони швидко стали віддирати ті бурульки і наліпляти на кінці своїх костурів….

— Ти хочеш сказати, на ті кам’яні наконечники? Вони гостріші за пазури…

— Овва, — нетерпляче заскрекотіла сорока, — дозволь уже мені не розбиратись у таких тонкощах, — але вони їх геть чисто пообліпляли живицею, щоразу вкачуючи в мох і суху траву.

Як це зробили, а бурульок лишилося ще багато, вони почали віддирати їх, качати у кульки, і так довго це робили, — що коли б не нестерпне бажання довідатись, чим це все закінчиться, можна було б навіть заснути.

Вони обібрали всю живицю з обох дерев і, йдучи до табору, не облишали цієї роботи й далі. Отже ж дурні! Вони обдивлялися кожну соснину, поки не понабивали живицею своїх торб так, що кожна з них стала товща, мій любий друже, від твого кряжа.

Всім відомо: товщого кряжа, ніж у борсука, немає ні в кого, і він аж пирснув від задоволення. В цей момент щось шелеснуло в кущах. Борсук відразу злякано увібрав мордочку в плечі і зник у норі. Сорока і собі злякано пурхнула вгору. Хтось лісом біг так швидко, що аж пір’я з голови одлітало, довге, мов конячий хвіст. Це ж видовище! Це ж картина! О матінко, зачепилось за пеньок. Та куди, — не зважає — біжить далі. Ціле пасмо облишило на тернині. Треба затямити місце, дуже делікатна річ: можна вистелити зсередини гніздо отим чудернацьким пір’ям!

Перед втікачем — стовбур старого дуба. Дуб цей повалився в останню грозу, а як падав — сплутався з трухлим явором; хилячись вдвох, вони зачепили осокора. Той осокір давно вже підгнив і держався лише за грушу й кленок; і от вони всі п’ятеро гримнули на землю, сховавши під собою цілий підлісок з терну, ожини, глоду й хмелю.

Ох, як вони шелеснули, як пручався підлісок! Та куди там йому, — увесь захряс під листом звалених велетнів. Проте не минуло й десяти днів, як дрібнота таки перемогла. Перший показався тисячами своїх пагінків хміль. Він біг по гілках, звивавсь у кільця, крутився вусиками і таки домігся свого, — оповив мертвого дуба знизу до найвищої гілочки, заслав листом, — як самому хотілось.

Ну, то от, — той утікач добігає сюди, пнеться на дуба, на покрівлю, нап’яту хмелем, провалився та й шелеснув униз. Але яке ж цупке та живуче! Он показалась лапа, іще одна, наверх визирає голова. Втікач чарапкається, сопе, прискає…

Сорока не може усидіти, перелітає з гілки на гілку то вище, то вниз. Ох, як цікаво! Вона аж захлинається. От, якби хоч одним оком міг поглянути на це диво борсук.

Руді Вовки прислухались. Стрекіт сороки в однаковій мірі може віщувати й добре, і зле. Вона може летіти слідом за левом, що цупить убитого оленя, і може любісінько стежити за мисливцем, коли він підкрадається до дичини. Але тепер у лісі має бути щось виняткове, і до того ж події відбуваються швидко. Напевне, лісом мчить якась звірюка, і сорока не відстає від неї ні на крок. От вона на хвилину вщухла; тепер вона знову стрекоче, але на тому ж самому місці. Вона пурхає з гілки на гілку. Можливо, зав’язалась боротьба.

Але дивно, — не чути звірячого рикання. Не чути ніякого запаху, а тим часом вітер віє саме з того боку. Кендюх роздуває ніздрі. Голомозий — також. Вогняна Хмара тимчасом зліз на самий вершечок величезного бука. Він добре вмостився. Очі його вже намацали білобоку. Це там, де впав сухий дуб. Там, напевне, ведмеже лігво, — стільки стовбурів навалило.

— Ні, там немає ведмедя, — говорить Голомозий.