Роберт Стівенсон - Чорна стріла

Серце Діка після випадку з Арбластером прокинулось. Він вперше побачив жорстокі наслідки своїх вчинків, і думка про нещастя, що впали на місто Шорбі, сповнила його відчаєм.

Нарешті він досяг околиць міста і знайшов той широкий слід на снігу, який помітив з дзвіниці. Він поскакав швидше, уважно придивляючись до трупів людей і коней, що лежали обабіч сліду. Багато хто з убитих був одягнений в кольори сера Деніела. Тих, що лежали горілиць, Дік навіть пізнавав.

Між мостом і лісом на загін сера Деніела, очевидно, напали лучники, бо тут скрізь валялись трупи, з яких стирчали стріли. Серед них Дік помітив молодого хлопця, обличчя якого здалось йому дуже знайомим.

Він зупинився, зліз з коня і трохи підняв хлопця. Від цього руху з його голови впала шапка, і густе довте волосся розсипалося по плечах. Хлопець розплющив очі.

— А, приборкуваче левів! — промовив він кволим голосим. — Вона поїхала. Скачіть швидше!

І нещасна дівчина знову знепритомніла.

У одного з воїнів Діка була фляжка з якимсь міцним напоєм, і з його допомогою Дікові вдалось привести її до пам'яті. Він посадив подругу Джоанни до себе в сідло і знов поскакав у напрямку лісу.

— Нащо ви взяли мене з собою? — аитала Алісія Райзінгем. — Адже я вас тільки затримую.

— Зовсім ні, — відповів Дік. — А в Шорбі кров, п'яні солдати, вбивства. Там дуже небезпечно, тож не слід бути невдоволеною, що їдете зі мною.

— Я не хочу бути зобов'язаною нікому з прибічників Йорка, — вигукнула вона. — Пустіть мене!

— Мадам, — сказав Дік, — ви самі не знаєте, що говорите. Ви поранені.

— Зовсім ні, — відповіла дівчина, — підо мною тільки вбили коня.

— Все одно я не можу кинути вас саму в полі, серед ворогів, — промовив Дік. — Хочете ви цього чи не хочете, але я візьму вас з собою. Я щасливий, що мені трапилась нагода бути корисним вам, і я можу заплатити вам хоч частку свого боргу.

Вона нічого не відповіла, а через кілька хвилин раптом спитала:

— А що з моїм дядьком?

— З мілордом Райзінгемом? — перепитав Дік. — Мені дуже б хотілося принести вам добру звістку, мадам, але в мене її немає. Тільки один раз я бачив його, під час битви. Будемо сподіватися на краще.

Очевидно, сер Деніел їхав до Танстольського замку, але було ясно, що через глибокий сніг, пізній час, необхідність уникати доріг і продиратись крізь ліс він не зможе дістатись туди раніше наступного ранку.

Перед Діком був вибір: або йти по сліду рицаря і, якщо трапиться нагода, напасти на нього цієї ж ночі, коли він стане табором, або вибрати іншу дорогу і піти серу Деніелу навперейми.

Обидва плани мали серйозні хиби, і Дік, який боявся піддати Джоанну небезпекам битви, вже майже доїхав до узлісся, але так нічого й не вирішив.

В цьому місці сер Деніел повернув ліворуч і заглибився в хащу, йому довелось розтягнути свій загін вузькою стрічкою, щоб легше було просуватися поміж дерев та кущів, і слід на снігу став значно глибшим. Скільки можна було сягнути оком, цей слід звивався поміж дубів, що сплітали над ним своє вузлувате гілля. Стояла мертва тиша, не чути було ні людини, ні звіра, ні птаха; промені сонця золотили сніг і кидали на нього візерунок тіней.

— Як на твою думку, — спитав Дік одного з воїнів, — їхати нам слідом чи, може, краще піти навперейми?

— Сер Річард, — відповів воїн, — я слідкував би за ними, поки вони не роз'їдуться в різні боки.

— Ти, ніде правди діти, маєш рацію, — сказав Дік, — але ми зібрались у дорогу похапцем, не підготувавшись. Тут немає будинків, і до завтрашнього ранку нам доведеться мерзнути і терпіти голод. Що ви скажете, хлопці? Згодні ви трохи постраждати чи хочете повернутися в Холівуд, щоб повечеряти там? Я трохи сумніваюсь в успіху, і тому не хочу нікого примушувати, але я вибрав би перше.

Воїни в один голос відповіли, що вони поїдуть за сером Річардом куди завгодно.

І Дік, стиснувши коня острогами, поїхав далі. Сніг був утоптаний, і переслідувачам їхати було значно легше.

Загін Діка мчав чвалом; під мовчазним склепінням крон дерев було чути стук копит і брязкіт зброї.

Нарешті широкий слід вивів їх на второвану дорогу, що йшла з Холівуда, і тут згубився. Трохи далі слід появився знову, і Дік здивовано помітив, що він був вужчий і сніг на ньому менш притоптаний. Юнак зрозумів, що сер Деніел, скориставшись з дороги, розділив свій загін на дві частини.

Оскільки Дік не знав, куди поїхав сер Деніел — по дорозі чи по снігу, він рушив по сліду. Через якусь годину він уже був у самісінькій гущавині лісу. Тут широкий слід раптом розсипався на два десятки окремих стежечок, що йшли на всі боки.