Роберт Стівенсон: Чорна стріла

— Що там? — спитав Дік.

— Пташки, — відповів Епльярд.

І справді, над верховіттям дерев, там, де ліс врізався в луг довгим клином, що закінчувався кількома великими зеленими в'язами, приблизно на відстані польоту стріли від того місця на полі, де вони стояли, безладно кружляла зграя птахів.

— А яке нам діло до птахів? — спитав Беннет.

— Як це яке? — відповів Епльярд. — Ти от їдеш на війну, мастере Беннет, а на військовій справі погано знаєшся. Птахи — чудові вартові. В лісистій місцевості вони ніби передова лінія бою. Якби тут був наш табір, я б сказав, що з лісу стежать за нами ворожі лучники. Ось як.

— Але ж поблизу, крім воїнів сера Деніела, які стоять в Кетлі, нема нікого. Тут почуваєш себе у повній безпеці, наче в лондонському Тауері. А ти лякаєш людей якимись зябликами та горобцями.

— Тільки послухати його, — усміхнувся Епльярд. — Хіба мало тут негідників, які віддали б залишки своїх обрізаних вух [7] В ті часи за деякі злочини обрізували злочинцям вуха. , аби тільки застрілили тебе або мене? Святий Михайле! Вони ж ненавидять нас, як тхорів.

— Правду кажучи, вони ненавидять не нас, а сера Деніела, — розважливо відповів Хетч.

— Вони ненавидять сера Деніела і всіх, хто йому служить, — сказав Епльярд. — Особливо ж ненавидять Беннета Хетча і старого Епльярда-лучника. Ось дивись: якби там, на узліссі, ховався спритний хлопець, і якби ми стояли так, як, наприклад, оце зараз тут стоїмо, щоб йому зручно було цілитись, кого б, на твою думку, він вибрав?

— Б'юсь об заклад, тебе, — відповів Хетч.

— Ставлю свою куртку проти твого шкіряного пояса, що він би обрав тебе, — вигукнув старий лучник. — Ти спалив Грімстон, Беннете, цього вони тобі ніколи не забудуть. А я і так скоро буду в безпечному місці, де мене не дістане ні стріла, ні гарматне ядро, де мені не страшна їхня злоба. Я вже старий і швидко подамся в іншу домівку, де мене чекає готова постіль. А ти, Беннете Хетч, залишишся тут, на цьому світі, і коли тебе не повісять, перш ніж ти доживеш до моїх років, то можна буде вважати, що справжній англійський дух уже загинув.

— Ти найбалакучіший йолоп в усьому Танстольському лісі, — відказав Хетч, явно стурбований таким пророцтвом. — Діставай зброю, поки не прийшов сер Олівер, та берись до діла. Якщо ти стільки базікав з Гаррі V, то у вухах у нього дзвеніло б голосніше, ніж у кишені.

В повітрі, наче велетенська бджола, просвистіла стріла. Вона влучила старому Епльярду між лопатки, прошила його наскрізь, і він упав долілиць у капусту. Хетч, зойкнувши, підстрибнув і, зігнувшись вдвоє, побіг під захисток будинку. Тим часом Дік Шелтон сховався за кущем бузку, притиснув арбалет до плеча і навів його на узлісся.

Там не ворухнувся жодний листочок. Вівці спокійно скубли траву, пташки заспокоїлись. Але на землі лежав старий, у нього між лопатками стирчала стріла на метр завдовжки, Хетч ховався за рогом будинку, Дік, зігнувшись за кущем бузку, приготувався стріляти.

— Ви бачите що-небудь? — крикнув Хетч.

— Жодна гілочка не колишеться, — відповів Дік.

— Соромно залишати його так, — сказав Беннет, нерішуче виходячи з-за будинку; обличчя його дуже зблідло. — Стежте за лісом, мастере Шелтон, пильно стежте за лісом. Хай простять нам святі гріхи наші! Який постріл!

Беннет підняв старого лучника і поклав його собі на коліна. Епльярд був ще живий, очі його то заплющувались, то розплющувались. Біль спотворював його обличчя.

— Ти чуєш мене, старий Ніку? — спитав Хетч. — Чи немає в тебе якого-небудь останнього бажання, брате?

— В ім'я Богородиці витягніть стрілу і дайте мені померти, — прохрипів Епльярд. — Я вже розпрощався з старою Англією. Витягніть стрілу!

— Мастере Діку, ідіть-но сюди та гарненько смикніть стрілу. Він зараз помре, бідолашний грішник.

Дік поклав арбалет і, щосили смикнувши стрілу, витягнув її. Бризнула цівка крові, старий лучник важко піднявся, звів руки до неба і впав мертвим. Хетч, стоячи навколішки серед капусти, гаряче молився за спасіння душі ближнього, але було видно, що навіть під час молитви він думає про щось інше — він не відривав очей від лісу, звідки прилетіла стріла. Помолившись, Хетч підвівся, зняв залізну рукавичку і витер рукою спітніле й бліде від страху обличчя.

— Тепер моя черга, — сказав він.

— Хто це зробив, Беннете? — спитав Річард, все ще тримаючи в руці стрілу.

— Бог його знає, — відповів Хетч. — Тут не менше чотирьох десятків християнських душ, яких ми з ним вигнали з домівок і садиб. Він уже сплатив свій борг, нещасний буркун; можливо, невдовзі мені доведеться сплатити і свій. Сер Деніел хазяйнує надто жорстоко.