Віктор Савченко - Золото і кров Сінопа

Незабаром Савині руки знову стискали ремінні пута. Турецьке укріплення Казікермен залишилося далеко позаду — по той бік Дніпра. Лише сірі стіни фортеці ще довго дивилися чорними отворами бійниць у спини бранцям, які рухались на південь, у саме пекло дикого, розжареного сонцем степу. Татари прагнули якнайхутчіше дістатися урочища Кара Тебеню, де мали паювати здобич.

“ Самі ж вони були сильні й витривалі, легко долали втому й негоду, бо від сьомого року життя, коли виходили зі своїх кантар, тобто двоколісних возів, спали тільки просто неба і навіть у тому віці не діставали поживи, поки не збивали собі її стрілою: так татари привчали своїх дітей влучно стріляти з лука. Коли вони досягали двадцяти років, їх висилали на війну. Матері день у день купали малих дітей у солі, щоб шкіру зробити грубшою і менш вразливою до холоду, коли доведеться проходити ріки взимку вплав ”*.

Сава прокинувся. Він лежав зв’язаний поміж інших полонених. Йому снилися палкі Меланині обійми, що вони з нею йдуть під вінець; їх зустрічає піп і, взявши Саву за руку, веде до церкви. Піп чомусь боляче стискає йому зап’ястя, так боляче, що Сава почав стогнати. Налякана Меланія кинулася вглиб церкви, а він став випручуватися від попа. Раптом церква почала валитись, і Сава, вже сам, без Меланії, ледь устиг вискочити.

У нічному небі яскраво палахкотіло місячне сяйво. Було тихо; не чулося навіть жаб’ячого кумкання. На другому березі річки тінями стояли верболози. Спали змучені полонені, спало після довгого походу татарське військо. Навіть стриножені коні стояли нерухомо, як неживі.

Раптом Сава відчув, що руки йому вже не стискає петля. Спробував звільнитись — поворушив зап’ястями. Відпочинок і нічна прохолода зняли з м’язів набряклість; руки вислизнули з ремінних пут. Один зі сторожі, почувши рух, обернувся. Сава закам’янів. Так він пролежав досить довго. Нарешті розплющив очі: вартовий сидів нерухомо, в тій же самій позі, ніби з цікавістю дивився в його бік. Місячне сяйво падало йому на обличчя, і здавалося, що це було обличчя кам’яної половецької баби. Вартовий спав. Сава, не зводячи з нього очей, підвівся. До берега було сажнів з десять. Переступивши через кількох полонених і нечутно ступаючи в прибережну отаву, він попрямував до річки…

Закричав нічний птах. Ніби ножем полоснуло тишу. Вартові, струснувши сон, прислухались. Один з них, помітивши, що по траві скрадається довга тінь, загорлав. Татари попідхоплювались і кинулись, немов хорти, за Савою. Але той, глянувши на верболози, що темніли на другому боці, шубовснув у воду.

Кожен з воїнів тримав напоготові натягнутого лука, очікуючи, поки на поверхні з’явиться голова. Та голова так і не з’явилась.

Рівними гонами лягала під косами густа, забарвлена степовими квітами трава. Полудневу блакить заповнювали співи жайворонків, цвірчання коників, мерехтіння пістрявих метеликів. Слабкий вітрець колихав сріблясті віники полину, голівки ромашок, волошок і ніс із собою річкову прохолоду.

— Агов, хлопці, а чи не час обідати? — озвався один з косарів — огрядний, оголений по пояс.

Перестали дзвеніти коси. Двоє засмаглих чоловіків, також одягнених у самі тільки шаровари, підвели очі.

— А час, — погодився високий, із сивіючими вусами.

— Кому обід варити, Петре? — запитав його огрядний.

— В’юнові, — відказав високий. — Його черга.

Затріщало багаття. Молодик з насмішкуватими чорними очима поставив на вогнище мідний казан з водою. Як і обидва його товариша, він був одягнений у латані-перелатані шаровари. Неподалік паслися коні, в траві біля фігури лежали шаблі, списи, мушкети та інше козацьке начиння…

Косарі посідали довкіл казана, підібгавши по-східному ноги. Раптом огрядний, на прізвисько Гарбуз, відклав ложку і став вдивлятися в степ. Від гаю, що синів віддалік, ішла людина. Козаки насторожились. В’юн озирнувся на коней, що поряд поскубували траву. Тим часом Петро розворушив пригаслу вже ватру і витяг з неї чималу головешку. Він готовий був будь-якої миті кинутись до обсмоленої фігури.

Минуло небагато часу, і дозорні вже могли розгледіти, що через плече в людини була перекинута подерта свита. Збоку на мотузці висіла іржава шабля без піхов. Обтріпані штани тільки до колін прикривали босі, в численних саднах ноги.

— Хліб-сіль, панове, — сказав прибулець.

— Їмо, та свій, а ти збоку постій, — відказав з усміхом червонолиций Гарбуз.

— Е-е, ні, панове, дайте й мені місце біля казана.