Віктор Савченко - Золото і кров Сінопа

Дивна назва дивного твору. Що може бути спільного між сяючим блиском холодного металу, гордого тим, що за нього можна все купити, і гарячою краплиною крові з людського серця, в якому б’ється найдорожче у світі — життя?

На диявольських торгах цінностями володарі золота знають, скільки людської крові, людських життів можна послати за золото під кулі й шаблі. Та часом і знавці коштовностей помиляються, бо за жодне золото не віддається честь, гідність, кохання, любов до рідної землі. За них проливається кров. Ціною крові зберігаються надбання людства вищі за золото. Торгівцям цінностей важко у це повірити; вони навіть визначають місце злочинних торгів — таким місцем кілька сот років тому був турецький порт Сіноп, куди привозили, крім коштовностей, також бранок — юних красунь з усього християнського світу, зокрема й з України, на продаж до турецьких гаремів. А відчайдушні українські юнаки кидалися боронити свою любов і честь, красу і щастя, свій рід майбутній.

Твір Віктора Савченка “Золото і кров Сінопа” не піддається жодному однозначному літературному визначенню.

Це твір історичний?

Так, але і сучасний, бо дихає пафосом сучасності, збереженням духовних надбань, без яких народ не має майбутнього — честі, мужності, хоробрості, любові до людини.

Це твір реалістичний і фантастичний. Реалістичний, бо все в ньому відповідає історичній дійсності, але і фантастичний, бо потрібна була могутня фантазія, духовна й душевна енергія, щоб із запилених віками історичних документів все постало як живе, начебто бачене самим автором на власні очі. Кажу, як живе, бо в романі немає жодної схематично змальованої сцени.

Це твір ліричний, бо йдеться про кохання, це твір пригодницький, це твір не без гумору, бо козаки не могли обійтися без дотепів.

І ще один важливий компонент твору — містика. Одразу ж зауважу: не фольклорний момент спіткання з чимось демонічним, яке часом зустрічаємо у творах письменників. Автор проникає сам і вводить читача у світ іншої реальності, яку матеріалізм двадцятого століття геть чисто вимів зі свідомості людей.

Якщо читач не повірить у таку багатогранність оповіді, то йому не залишається нічого, як прочитати твір і з задоволенням переконатись у всьому вищесказаному. Це засвідчую я — фахівець літературознавства і письменник. І як фахівець, зобов’язана все-таки визначити жанр твору — це роман. А що таке роман? Чітке визначення цього жанру дав московський учений Турбін. Він сказав, що роман — твір, після прочитання якого перед читачем постає проблема. Яка ж проблема постає перед читачем унаслідок прочитання твору “Золото і кров Сінопа”? А проблема найважливіша для сучасності — проблема історичної пам’яті народу, яку в далекому й недалекому минулому старанно витирали на рівні державних режимів. А народ без історичної пам’яті рано чи пізно стає рабом чужоземного господаря.

Маючи значний досвід викладання літератури в навчальних закладах різного рівня, вважаю корисним включити твір Віктора Савченка “Золото і кров Сінопа” до навчальних програм, бо він виконуватиме естетичну й етичну функції, розвиватиме творчу уяву і фантазію, тобто орієнтуватиме читача на труд і творчість. Зараз це на часі у зв’язку з переважанням зображувального виду мистецтва — телебачення, де все подається готовим і виключає співтворчість автора (авторів) з тим, хто твір “споживає”, а відтак знижує творчі можливості людини.

Клавдія ФРОЛОВА,

доктор філологічних наук, член Національної Спілки письменників України

Опублікування на сторінках журналу “Вітчизна” історичного роману “Золото і кров Сінопа” відомого письменника Віктора Савченка стало знаковою подією в літературному житті України. Цей твір зразу ж зайняв гідне місце серед найкращих зразків історичної прози вітчизняних майстрів жанру.

Події роману стрімко й динамічно розвиваються кількома сюжетними лініями, тримаючи читача в напрузі несподіваними, деколи незбагненими поворотами долі героїв.

Автор вибрав темою психологічно-історичного дослідження (так, саме дослідження) одну з темних і маловідомих сторінок України та запорозького козацтва кінця ХVІ ст… Ретроспективні авторські відступи та згадки торкаються відомих козацьких виступів проти польської експансії на південно-східну Україну під керівництвом гетьманів (старших) К. Косинського, Г. Лободи, С. Наливайка. В центрі роману — історична постать козацького ватажка Богдана Микошинського, який був двічі запорозьким гетьманом. Так, М. Грушевський датує його короткочасне перебування при владі 1586-м роком. Вдруге Микошинський заволодів булавою у 1594 р. Сучасний історик Ю. Мицик, дослідивши польські державні архіви, розширює перше головування — 1585 — 1586 рр. У знаменитій тритомній “Історії запорозьких козаків” Д. Яворницького цей гетьман взагалі не згадується.