Наталія Лавлєнцева - Дарина – королева Франції, або Шляхами пірамід

Сорочка виявилась якоюсь дивною, наче з прабабусиних запасів. Біла тканина, доволі груба для нічної сорочки – певно, лляна, – на вороті й на рукавах була вишита простеньким візерунком хрестиком. Сірою, ледь блакитною ниткою. Проте, як сукня вінтажного стилю, цей наряд видавався цілком придатним, аби дістатися дому.

Знати б лише, де той дім.

Навколо височів ліс. Але тут не повинно бути ніякого лісу!

Вона досі не могла, не хотіла усвідомлювати того, що з нею трапилося дещо неординарне. Небачене, незрозуміле.

Вдалині почувся дивний звук, не схожий ні на що. Тобто – ні на жодний звук, який доводилося чути в реальності.

А ось в кіно…

Це був тупіт кінських копит.

Дарина присіла за густими заростями чагарнику. Узліссям, витоптаною дорогою вздовж густих сосен, промчали четверо вершників. Гнідий, вороний, ще білий та гнідий коні. Довгі темні плащі розвивалися за спинами кремезних чоловіків, одягнутих у щось блискуче.

Кольчуги?

Дарина заплющила очі. Ні, так не буває. Так не може бути.

Абсолютно дикі, нереалістичні здогадки стукали в скроні та вимагали належної уваги.

Певно, варто вже вилазити з кущів та чимчикувати кудись. Розвідка – саме те, що потрібно у таких випадках.

Вона розгладила розкуйовджені коси, які ще вологою хвилею впали на плечі. Певно, краще заплести косу. Не будуть заважати.

Вранішня зоря нарешті прогнала сутінки, та окреслила небачені досі лінії жител та доріг. Там, де мали бути ангари п’ятого причалу, тулилися невеличкі рубані хати з прилаштованими покрівлями над сінниками та нібито хлівами. Певно що хліви чи курники – бо всередині часом щось мукало, мекало, кукурікало та хвацько смерділо. Маленькі клаптики землі, рудої та піщаної, свідчили про зібраний не так давно врожай. З домівок почали виходити їхні мешканці: жінки – у таких же, як у неї, полотняних сорочках та довгих спідницях; чоловіки – у штанах, схожих на кальсони.

Боже… Це якійсь інший світ.

Чи інший час?

Якщо справді існують на Землі системи древніх споруд, здатні переносити людину в часі чи просторі – то чи не це саме відбулося з нею? Відбулося ось тепер, зненацька, без її особистого бажання, саме собою…

Звісно, вона не видиралася на піраміди. Але ж прокинулася на верхівці гори! А якщо ця гора була під водою, замулена товщею піску? Намитого, певно, у шістдесятих роках двадцятого століття під час будівництва Кременчуцького водосховища… Хтозна, який там був рельєф, коли по нинішньому руслу ще стояли села. Занесена землею і поросла травою, піраміда могла стояти тут непримітним пагорбом тисячоліттями…

Агрипина випустила у двір курей, нашвидкуруч попоралася коло корівки та хутко побігла до сусідської хатини. Така новинна має обійти все село! Нині вночі, вже під ранок, над Лисою горою спалахнули блискавки! Цікаво, чи хтось іще те диво страшне бачив? Ба, чого їй не спалося цієї пори? Бо Вовчик гавкав до світанку, як навіжений! Ясна річ, що тра було глянути, що там робиться. А там таке!

Не інакше як відьма зійшла у світ! Чому відьма, а не відьмак? Бо ж недарма в Параски з крайньої хати на узліссі зникла випрана жіноча сорочка. А штани чоловічі лишилися! Ось як повернеться з риболовлі її Дмитро, то тра буде його попрохати, аби виліз на Лису гору – на траву подивитись. Якщо відьма там качалася – усі трави горішні мають бути викачані й випалені.

А що, як вона оце зараз ходить, шукає невинну душу людську, аби зі світу звести? Оце так! Ще бабця розповідала, що з Лисої гори раз на сто років нечиста сила сходить – але ніхто досі того не бачив. Певно, прийшов час!

В Агрипини аж дух перехопило. Вона вже добігала сусідської хати, коли хазяйка вийшла на ганок.

– Ой сусідонько дорогенька! Чи чули допіру, що на Лисій горі робилося? – й вона, вирячивши очі, побігла розповідати страшну новину. Ще аби Дмитра послати на гору подивитись, бо самій лячно. Всі мають знати!

Дівчина йшла доріжкою між хатками і парканчиками, схиливши голову, та вдивляючись тихцем, з-під лоба, в усе незвичне і дивне, чого тут не мало бути. Рубані хатки, невеличкі, часом із добудованим хлівцем та невеличким городом. Плетені тини. Десь за ними щось мукає, бекає і квокче. Вишні, яблуні, сливи. В цілому – звичайне село, хоч і занадто глухе. Тобто, древнє…

За низьким парканчиком із дощок у городі поралася жінка років сорока п’яти. Голову її покривала біла хустина, а довга сорочка, чи то сукня, була підперезана плетеним пояском. Порівнявшись із нею, Дарина зупинилася.