Жуль Верн - Таємничий острів

– Не мине й чверті години, як нам доведеться зупинитися, пане Сайресе.

– Ну що ж, зупинимось, Пенкрофе, і розташуємося на нічліг.

– На якій ми відстані від Гранітного Палацу? – запитав Герберт.

– Миль за сім, – відповів інженер. – Беручи при цьому до уваги повороти річки, через які ми відхилилися на північний захід.

– Попливемо далі? – запитав журналіст.

– Так, поки зможемо, пливтимемо, – відповів Сайрес Сміт. – Завтра на світанку ми залишимо пірогу, дійдемо, сподіваюся, годин за дві до берега моря і цілий день присвятимо дослідженню західного узбережжя острова.

– Вперед! – сказав Пенкроф.

Та незабаром пірога черкнула днищем кам’янисте дно річки, ширина якої тепер ледь сягала двадцяти футів. Густа зелень аркою звелася над її руслом і огортала її сутінками. Тут уже досить чітко чувся шум водоспаду, а це свідчило про те, що за кількасот футів угору проти течії є природна гребля.

І справді, за наступним поворотом річки мандрівники побачили за деревами невеликий водоспад. Човен уперся в мілке дно, і через кілька хвилин мандрівники припнули його мотузком до стовбура якогось дерева на правому березі річки.

Це сталося приблизно о п’ятій вечора. Останні промені сонця, пробиваючись крізь густі крони дерев, заломлювалися у дзеркальному потоці водоспаду, дрібний водяний пил якого мінився всіма барвами веселки. Далі річка Вдячності зникала в чагарниках, де її живили невідомі джерела. Річечки, що впадали в неї вздовж усього русла, нижче перетворювали її на справжню річку, а тут вона була не більшою, ніж прозорий мілкий струмок.

У цьому мальовничому куточку лісу мандрівники спинились на ночівлю. Вони вийшли з човна, розпалили вогнище й приготували вечерю в невеличкому гаю кропив’яних дерев, серед віт яких Сайрес Сміт і його супутники могли в разі потреби знайти притулок на ніч.

Зголоднілі поселенці швидко впоралися з вечерею, і тепер лишалося одне – виспатися. Та як тільки стемніло, почулося підозріле гарчання й рикання, і подорожні мусили підкинути ще сушняку у вогнище, аби воно горіло цілу ніч яскравим полум’ям і захищало їхній сон. Наб і Пенкроф навіть навперемінку чергували і не шкодували палива. Мабуть, вони не помилялися, коли їм увижалися тіні якихось звірів, що блукали навколо табору серед кущів і низьких віт дерев; та ніч минула все ж таки спокійно, і на другий день, 31 жовтня, о п’ятій ранку всі були вже на ногах, готові вирушити у подальшу подорож.

Дорогою до узбережжя. Мавпи. Ще одна річка. Чому не відчувається приплив. Ліс замість берега. Зміїний мис. Герберт заздрить Гедеону Спінету. Як горить бамбук.

О шостій ранку, поснідавши, колоністи вирушили в дорогу, маючи намір навпрошки добутися до західного узбережжя острова. Скільки часу їм потрібно, щоб дійти туди? Сайрес Сміт визначив дві години, але це, мабуть, залежало від того, які перепони виникнуть на їхньому шляху. Ця частина Далекого Заходу, здавалося, була всуціль укрита лісом із різноманітними породами дерев. Тож колоністам, імовірно, доведеться прокладати шлях сокирою крізь зарості чагарників, ліан, високих трав, не випускаючи з рук, звичайно, й рушниці, адже не даремно чулося вночі рикання звірів.

Точне місце табору можна було визначити, орієнтуючись на гору Франкліна; вулкан здіймався менше, ніж за три милі на півночі, і щоб дістатися узбережжя, треба було йти просто на південний захід.

Мандрівники старанно прив’язали човна й рушили. Пенкроф і Наб несли харчі – їх мало вистачити для маленького загону щонайменше на два дні. Більше не могло бути й мови про полювання, інженер навіть порадив своїм супутникам уникати будь-якого пострілу, аби не виказати своєї присутності поблизу узбережжя.

Першими ударами сокири вони розчистили собі дорогу в густих чагарниках серед мастикових дерев, що росли вище водоспаду. Сайрес Сміт із компасом у руці пішов трохи попереду, показуючи товаришам дорогу.

Майже всі дерева, що росли у цьому лісі, вже зустрічалися їм на озері й на плоскогір’ї Широкий Обрій. Були тут деодари, дугласи, казуарини, камедні дерева, евкаліпти, драцени, гібіскуси, кедри тощо, однак більшість із них були низькі й непоказні, бо росли надто густо, що заважало їхньому розвитку. Колоністи повільно просувалися стежкою, прокладаючи її сокирами, і тут інженер задумав з’єднати її згодом з дорогою уздовж Червоного струмка.