Жуль Верн - Таємничий острів

Сайрес Сміт пожував шматочок, а решту поділили між собою троє його зголоднілих супутників, жоден з яких, звичайно, не наївся.

– Нічого, – озвався моряк, – на нас чекає їжа в Комині. Вам, пане Сміте, не завадить знати, що там, на півдні, ми маємо житло, з кімнатами, постелями і вогнищем, а в коморі у нас лежить кілька десятків пташок, яких наш Герберт називає «куруку». Ноші для вас готові, і як тільки ви трохи оклигаєте, ми вас перенесемо.

– Дякую, друже, – тихо відказав інженер. – Іще година або дві, й можна буде рушати… А поки що розповідайте, Спілете.

Тоді журналіст розповів про те, що з ними сталося, повідомив про події, яких не міг ще знати Сайрес Сміт: про останнє падіння кулі, приземлення на невідомій їм, здається, незаселеній землі, – байдуже, острів це чи материк, – про те, як пощастило знайти Комин, про пошуки самого інженера, Набову відданість йому, про те, чим вони всі завдячують розуму Топа і таке інше.

– Хіба не ви знайшли мене на березі? – запитав ще слабким голосом Сайрес Сміт.

– Ні, – відповів журналіст.

– І не ви перенесли мене в цю печеру?

– Ні.

– А на якій відстані печера рифів?

– Десь за півмилі, – відповів Пенкроф. – І якщо вac це дивує, пане Сміт, то ми не менше дивуємось, як ви могли тут опинитися.

– Справді, – мовив інженер, потроху оживаючи і з дедалі більшою цікавістю слухаючи всі подробиці. – Це справді дивина!

– А чи не могли б ви розповісти, – вів далі моряк, – що відбулося після того, як вас змило хвилею?

Сайрес Сміт намагався зібратися з думками. Але він мало що пам’ятав. Ударом хвилі його відірвало від сітки аеростата. Спочатку він занурився в глибину на кілька саженів. Випірнувши на поверхню моря, в сутінках він відчув, що поруч борсається якесь живе створіння. То був Топ, котрий кинувся в море рятувати свого хазяїна. Звівши догори очі, інженер не побачив кулі аеростата – той, позбувшись його ваги та ваги собаки, стрілою злетів у небо. Сайрес Сміт опинився серед пінявих хвиль не менше ніж за півмилі від берега. Сильно гребучи руками, він намагався втриматися на хвилях. Топ піддержував його зубами за одяг, але їх підхопила шалена течія, понесла на північ, і через півгодини нерівної боротьби інженер став тонути, тягнучи за собою в безодню Топа. Від тієї миті й до хвилини, коли Сайрес Сміт опинився на руках своїх друзів, він нічого не пам’ятав.

– Однак вас мало викинути на берег, – допитувався далі Пенкроф, – і у вас мало стати сили дійти сюди, бо Наб знайшов сліди ваших ніг!

– Атож… Саме так і мало бути, – задумливо відповів Сайрес Сміт. – А вам не зустрічались на березі сліди інших людей?

– Жодного сліду, – заперечив йому журналіст. – До того ж якби у найкритичнішу мить вам і трапився якийсь рятівник, то чому б він покинув вас, витягнувши з води?

– Ваша правда, дорогий Спілете… Скажи, Набе, – звернувся інженер до свого служника, – чи не міг ти сам… Може, тобі на якийсь час затьмарилася пам’ять… і ти… Ні, це безглуздя… А чи не лишилися на піску хоч деякі з тих слідів? – запитав Сайрес Сміт.

– Так, хазяїне, лишилися, – відповів Наб. – Дивіться, ось тут, при вході, біля внутрішнього схилу цієї дюни, де вони захищені від вітру й дощу. А решту, звичайно, змила гроза.

– Пенкрофе, – сказав на це Сайрес Сміт, – чи не могли б ви взяти мої черевики і точно прикласти їх до слідів?

Не зволікаючи, моряк виконав інженерів наказ. Він пішов разом з Гербертом туди, де показував Наб, і знайшов сліди, а тим часом Сайрес Сміт казав журналістові:

– Трапилося щось незбагненне!

– Справді, незбагненне! – нагодився Гедеон Спілет.

– Та облишмо поки що цю загадку, дорогий Спілете, повернімося до неї згодом.

За хвилину моряк, Наб і Герберт повернулися до печери.

Тепер розвіялися будь-які сумніви: підошви інженерових черевиків точно співпадали з уцілілими слідами ніг на піску. Отже, вони належали Сайресу Сміту.

– Нічого собі, – сказав він, – то це в мене самого стався провал у пам’яті, в якому я звинуватив Наба! Я брів, як сновида, не тямлячи, що роблю, а Топ, керуючись інстинктом, провів мене сюди, витягнувши з води… Ходи сюди, любий Топику! Йди до мене, собачко!

Красень собака, гавкаючи, кинувся на груди хазяїнові, і той віддячив йому ніжними пестощами.

Погодьтеся: годі було дати якесь інше пояснення врятуванню Сайреса Сміта, й ця заслуга належала лише Топу.

Близько полудня Пенкроф запитав Сайреса Сміта, чи не можна вже нести його. Замість відповіді Сайрес Сміт, напруживши всю силу, підвівся, що свідчило про його непогаслу волю, але похитнувся і, щоб не впасти, мусив спертися на морякову руку.