Жуль Верн - Таємничий острів

Оповідь його була досить короткою, і все ж таки він мусив зібратися на силі, аби довести її до кінця. Впадало в очі, що він дедалі більше слабшає. Кілька разів Сайрес Сміт просив його перепочити, але капітан щоразу заперечно похитував головою, як людина, котрій відомо, що до завтрашнього дня їй не дожити; коли журналіст запропонував йому медичну допомогу, він одказав:

– Мені вже ніщо не допоможе. Жити мені – лічені години.

За походженням капітан Немо був індусом. Звали його принц Дакар, і був він сином раджі, що правив незалежним на той час князівством Бундельханд, небожем відомого індійського героя Тіппо-Саїба. Десятирічним хлопчиком батько послав його до Європи, аби дати йому добру освіту й потай сподіваючись, що це допоможе синові рівною зброєю змагатися з тими, кого раджа вважав загарбниками і гнобителями свого краю.

З десяти до тринадцяти років принц Дакар, обдарований від природи неабиякими здібностями, волею й розумом, опановував різні науки й досягнув високого рівня і в природознавстві, і в математиці, і в літературі.

Принц Дакар об’їздив усю Європу. Завдяки знатному походженню та багатству перед ним відчинялися двері всіх Палаців, але втіхи світського життя ніколи не спокушали його. Молодий, вродливий, він завжди був серйозним, навіть похмурим; його поглинала спрага знань, а в серці не згасала невблаганна ненависть.

Принц Дакар ненавидів. Він ненавидів ту єдину країну, на чию землю ні за що не хотів ступити, ту єдину націю, чиї загравання завжди відкидав; він ненавидів Англію, ненавидів тим більше, що багато в чому вона викликала його захоплення.

У тому індусові, здавалося, зосередилась уся ненависть пригнобленої нації до гнобителів. Загарбники не можуть сподіватись на пощаду загарбаних. Бувши сином володаря країни, який лише на словах скорився Об’єднаному королівству, і принцом з роду Тіппо-Саїба, усмоктавши з материнським молоком жадобу помсти і безмежно люблячи свою прекрасну й знедолену батьківщину, закуту в англійські кайдани. Він ніколи не ступав ногою на тричі прокляту ним землю Англії, що закабалила його вітчизну, Індію.

Принц Дакар здобув різнобічну освіту: з його думкою рахувалися найкращі малярі, поети й артисти; водночас він став ученим, для якого не було нічого недосяжного на науковій ниві; став політиком, вивчивши при європейських дворах усі тонкощі дипломатії. Поверховому спостерігачеві він, мабуть, здався б одним із нудьгуючих космополітів, які шукають гострих новин, але уникають рішучих дій, одним із багатьох мандрівників, пихатих і марнославних, які ненастанно їздять світом і не належать жодній країні.

Насправді він був зовсім не таким. Цей митець, цей учений, цей державний діяч залишався в душі індусом, індусом за складом розуму, індусом за прагненням помсти, індусом, котрий ненастанно плекав надію, що одного чудового дня його співвітчизники зажадають законних прав для своєї країни, виженуть чужоземців і повернуть їй незалежність.

Діставши освіту, 1849 року принц Дакар повернувся до Бундельханду. Він одружився з індускою із шляхетного роду, в якої так само, як і у нього, серце обливалося кров’ю через страждання поневоленої вітчизни. У них народилося двоє дітей, яких принц дуже любив. Але родинне щастя не могло прогнати думки про страждання уярмленої батьківщини. Він лише чекав сприятливої нагоди. І така нагода трапилася.

Гніт англійського панування ліг надто важким тягарем на індійський народ. Принц Дакар став глашатаєм невдоволених. Він запалював у їхніх душах вогонь тієї самої ненависті до чужоземців, яка горіла у його власних грудях. Він об’їздив увесь індійський півострів, побував і в ще незалежних князівствах, і в місцевостях, змушених визнати владу англійських властей. І скрізь він будив спогади про дні героїчного повстання, піднятого Тіппо-Саїбом проти загарбників, та про його трагічну загибель від рук англійців у бою під Серінгапатамом.

1857 року спалахнуло відоме повстання сипаїв. Його душею був принц Дакар. Він підняв величезні маси народу, віддав справедливій борні весь свій хист, усі знання й багатства. Не щадячи себе, він воював у перших лавах повстанців і безліч разів ризикував власним життям так само, як тисячі інших безіменних героїв, що стали на захист рідного краю. Він брав участь у двадцятьох боях і десять разів був поранений. Та марно шукав він для себе смерті, коли останні борці за незалежність упали, скошені англійськими кулями.