Жуль Верн - Таємничий острів

Сайрес Сміт порадив супутникам поки що утриматись від полювання. Звуки рушничних пострілів попередили б піратів, що десь блукали у лісі. Крім того, мисливцям довелося б віддалятись від воза, а інженер суворо заборонив іти поодинці.

У другій половині дня, коли загін пройшов миль шість від Гранітного Палацу, іти стало набагато важче. Подекуди ліс піднімався такою густою стіною, що прокласти дорогу серед дерев можна було тільки сокирою. Підходячи до таких хащів, інженер посилав уперед на розвідку Топа і Юпа; ті сумлінно виконували визначені для них обов’язки, і якщо вони спокійно поверталися до колоністів, то боятися було нічого: їхньому загону не загрожували ні пірати, ні дикі звірі – два види однаково небезпечних хижаків.

Надвечір друзі стали табором миль за дев’ять від Гранітного Палацу, на березі невеличкої притоки річки Вдячності, річечки, про існування якої колоністи й не підозрювали. То була ще одна складова гідрографічної системи острова, що сприяла надзвичайній родючості ґрунту.

Добре повечерявши – за день пішої ходи усі неабияк зголодніли, – друзі зробили все необхідне, аби наступної ночі не сталося ніяких лихих пригод. Якби небезпека загрожувала їм тільки від чотириногих хижаків, наприклад ягуарів, інженер обмежився б тим, що розвів би навколо табору кілька вогнищ, і цього було б достатньо. Але піратів вогнища не налякають, а лише приваблять, і за цих умов здавалося безпечнішим перебути ніч у темряві.

Колоністи визначили строгий порядок чергування у дорозі: табір мусили охороняти по двоє вартових, які змінювалися що дві години. Гербертові, попри його протести, вартувати не дозволили. Пенкроф та Гедеон Спілет і Наб та інженер по черзі вартували цілу ніч поблизу табору.

А втім, літня ніч коротка, і темрява швидше залежала від густої тіні під кронами дерев, аніж від того, що зайшло сонце. Зрідка десь із далеку долинало хрипке гарчання ягуарів та хихотіння мавп, яке вельми дратувало Юпа.

Ніч минула без пригод, і наступного дня, 16 лютого, маленький загін знову рушив через ліс; попереду на колоністів чекав нелегкий забарний шлях.

Другого дня колоністи пройшли тільки миль шість – щохвилини доводилося пускати в хід сокиру. Вони не чіпали могутніх старих дерев, вирубування яких, до того ж, відбирало б забагато часу й зусиль, а зрубували молоді деревця; через це дорога весь час петляла.

Тоді ж Герберт відкрив у лісі нові породи дерев, які їм іще не зустрічалися на острові. То були деревовидні папороті, чиє перисте листя спадало до землі, як струмки фонтана в басейні; ріжкове дерево з довгими й смачнющими солодкими стручками, що їх залюбки скубли онагри. Знову з’явилися й групи велетенських каурі, стовбур яких, мов колона, тримав на вишині у двісті футів темний конус зелені. Оті царі лісів Нової Зеландії так само славетні, як ліванські кедри.

Фауна була представлена тваринами, які вже траплялися на острові нашим мисливцям. Щоправда, друзі здалеку побачили пару величезних птахів, характерних для природи Австралії, – один із видів казуарів, яких ще називають ему; ці заввишки у п’ять футів птахи із коричневим оперенням належать до ряду голінастих. Топ щодуху кинувся за ними, але, неймовірно швидко бігаючи, казуари легко відірвалися від собаки.

Подекуди колоністи знову натрапляли на сліди піратів. Біля, здавалося, недавно погашеного вогнища уся земля була всіяна відбитками ніг. Ретельно, вздовж і впоперек, вимірявши сліди, Гедеон Спілет дійшов висновку, що їх зоставили п’ятеро чоловіків. Отже, п’ятеро піратів стояли тут табором. Але відбитків ніг шостої людини, тобто Айртона, виявити не пощастило.

– Айртона з ними не було! – сказав юнак.

– Так, не було, – погодився Пенкроф. – І це доводить, що вони убили бідолаху!.. Але невже в тих паскуд немає лігва, де їх можна було б уколошкати, як тигрів?

– Гадаю, ні, – відповів журналіст. – Їм вигідно блукати островом без певної стоянки доти, доки цілком захоплять його.

– Захоплять острів?! —вигукнув Пенкроф. – Захоплять острів? – глухо, ніби чиясь залізна рука здушила йому горло, повторив він, а потім уже спокійніше додав: – Чи знаєте ви, пане Сміт й пане Спілет, якою кулею я зарядив рушницю?

– Якою, Пенкрофе?

– Тією, що пробила Гербертові груди! І будьте певні: вона не схибить!

Але справедлива кара не могла повернути життя Айртонові; вивчивши сліди на сирій землі, колоністи мусили дійти висновку, що треба відмовитися від сподівань побачитися з бідолахою!