Жуль Верн - Таємничий острів

Полонений лежав тихо і не робив спроб порвати мотузки. Невже його так приголомшила присутність людей, до яких він сам колись належав? А може, коли він побачив людей, у закутках його мозку прокинулась якась невиразна згадка? Утік би він, якби його відпустили на волю, чи залишився б із ними? Ніхто з мандрівників цього не знав, але вони не стали випробовувати долю, й, уважно оглянувши з усіх боків нещасного дикуна, Гедеон Спілет сказав:

– Хоч би ким він був тепер або в минулому і хоч би ким він став, наш обов’язок – забрати його на острів Лінкольна!

– Так! Так! – підхопив Герберт. – Може, увага і турбота повернуть йому проблиски розуму!

– Душа не вмирає, – мовив журналіст, – і було б дуже добре, якби нам пощастило вирвати це Боже створіння з пазурів темряви й дикунства!

Пенкроф тільки недовірливо похитав головою.

– Принаймні треба спробувати, – додав журналіст. – Цього потребує звичайна людяність.

То справді був їхній християнський обов’язок. Це розуміли всі троє мандрівників, добре знаючи, що Сайрес Сміт схвалив би їхній вчинок.

– Залишимо його зв’язаним? – запитав моряк.

– Краще розв’яжімо йому ноги, щоб він сам ішов, – запропонував Герберт.

– Спробуймо, – відповів Пенкроф.

Мандрівники розв’язали мотузки на ногах бранця, але руки залишили міцно зв’язаними. Дикун сам підвівся з землі, однак не кидався тікати. Його сухі очі гостро поглядали на людей, котрі йшли поруч, проте ніщо не свідчило, чи він упізнав у них собі подібних. Із рота в нього раз у раз виривалося сопіння з присвистом, він дико озирався навкруги, але не намагався чинити опору.

За Спілетовою порадою, нещасного повели до його хижки. Сподівалися, що на нього справить хоч якесь враження вигляд знайомих речей. Може, досить однієї іскорки, аби розбудити думку, оживити затьмарену, згаслу свідомість!

До хижки було недалеко – кілька хвилин ходи; та в’язень нічогісінько не впізнав, здавалося, він остаточно втратив найменшу згадку про побутові речі!

Лишалося зробити висновок, що нещасний дуже давно перебуває в цілковитій самоті і, діставшись острівця при здоровому глузді, мало-помалу геть здичавів!

Журналістові спало на думку, що, можливо, на нього подіє вогонь, і за хвилину в хижці запалахкотіло яскраве вогнище, яке приваблює увагу навіть тварин.

Спочатку вигляд вогню ніби зацікавив дикуна, та незабаром той позадкував і його безтямний погляд знову згас.

Поки що зоставалося одне: відвести полоненого на борт «Бонавентура». Так і зробивши, приятелі залишили дикуна під Пенкрофовим наглядом.

Герберт і Гедеон Спілет знову зійшли на берег, аби завершити початі справи, й за кілька годин повернулися на борт суденця, несучи з собою все цінне із покинутої хижки: реманент, посуд, зброю, насіння городніх рослин, кілька туш дичини і дві пари живих свиней. Усе це повантажили на суденце, і тепер «Бонавентур» був готовий знятися із якоря, ледь розпочнеться вранішній приплив.

Полоненого прилаштували в носовій каюті; тримався він спокійно, тихо, але й далі зоставався, мов глухонімий, байдужий до всього навколо.

Пенкроф приніс йому поїсти, але той гидливо відштовхнув варене м’ясо, якого, напевне, вже не міг споживати. Зате, коли моряк дав йому підстрелену Гербертом качку, він накинувся на неї жадібно, мов звір, і миттю зжер сире холодне м’ясо.

– Гадаєте, він видужає? – сказав Пенкроф, хитаючи головою.

– Може, й видужає, – відповів журналіст. – Цілком імовірно, що наші турботи зрештою вплинуть на його згаслу свідомість, адже він став таким через самотність, а відтепер буде серед людей!

– Здається, цей бідолаха давно у такому стані, – зауважив Герберт.

– Може, й давно, – відповів Гедеон Спілет.

– Скільки йому років? – запитав юнак.

– Важко сказати, – відповів журналіст. – Через густу бороду майже не видно його обличчя, але він уже не молодий; гадаю, йому не менш як п’ятдесят.

– Пане Спілете, ви зауважили, як глибоко посаджені його очі? – запитав хлопець.

– Так, Герберте, але додам, що у них світиться далеко більше розуму, ніж можна було б чекати, бачачи його зовнішність.

– А втім, покаже час, – відповів Пенкроф. – Хотів би я почути, що скаже Сайрес Сміт про цього дикуна. Кинулися рятувати чоловіка, а повернулися з потворою! Правда, ми зробили все, що від нас залежало!

Ніч минула спокійно; невідомо, спав їхній бранець чи ні, та спроб до втечі не робив, хоч і був розв’язаний. Він чимось нагадував тих хижаків, які щойно після ув’язнення пригнічено стихають, а оговтавшись, лютують іще більше. На світанку наступного дня, 15 жовтня, відбулася передбачена Пенкрофом зміна погоди. Подув сприятливий для команди бота північно-східний вітер, але на морі піднялися хвилі, провіщаючи нелегке плавання. О п’ятій ранку друзі знялися з якоря. Пенкроф зарифив грот і взяв курс на схід – північний схід – просто на острів Лінкольна. Перший день плавання минув без пригод. Бранець притих у своїй каюті в носовій частині судна, а оскільки він був моряком, то хвилювання моря, здавалося, справляло на нього благодійний вплив. Чи не викликало це у дикуновій пам’яті спогадів про його колишнє ремесло? Принаймні він сидів тихо й нібито був радше здивований аніж пригнічений.