Жуль Верн - Таємничий острів

Тут варто розповісти також про першу спробу колоністів установити зв’язок зі світом, з людьми.

Гедеон Спілет уже не раз думав, чи не кинути в море пляшку з запискою, розраховуючи, що течія винесе її до населених людьми берегів, або чи не послати звістку про себе з голубом. Та хіба можна сподіватися, що голуби чи пляшка донесуть записку до землі за тисячу двісті миль? Сподіватися на таке – божевілля.

Але 30 червня колоністи, хоч і не без труднощів, упіймали альбатроса, якого Герберт легко поранив із рушниці в ланку. Красень-птах належав до родини тих підхмарних велетнів, розмах крил яких сягає десяти футів, завдяки чому вони здатні перетнути навіть простір над Тихим океаном.

Гербертові кортіло залишити в себе чудового птаха – рана в альбатроса швидко заживала, і хлопець мріяв приручити його, – але Гедеон Спілет пояснив, що не можна нехтувати нагодою зв’язатися через цього можливого кур’єра з узбережжям Тихого океану; Герберт зрештою здався – як-не-як альбатрос прилетів із краю, де живуть люди, і досить його випустити, як він неодмінно полетить у рідний край.

Певне, Гедеон Спілет, у якому часом прокидався журналіст, у глибині душі не проти був віддати на волю випадку захопливий нарис про пригоди колоністів острова Лінкольна! Який бурхливий успіх чекав на власного кореспондента газети «Нью-Йорк геральд» і на сам номер газети, якби нарисові пощастило дістатись на адресу її головного редактора, вельмишановного Джона Бенетта!

Отож Гедеон Спілет написав стислу замітку, яку поклав у торбинку з непромокальної тканини разом зі зверненням до кожного, хто її знайде, надіслати текст до редакції газети «Нью-Йорк геральд». Торбинку прив’язали до шиї, а не до ноги альбатроса, бо ці птахи люблять спочивати на поверхні моря; потім швидкокрилого посланця випустили на волю, і схвильовані колоністи довго дивилися в небо, аж поки він зник у туманній далині на заході.

– Куди він полетів? – запитав Пенкроф.

– До Нової Зеландії, – відповів Герберт.

– Щасливої дороги! – крикнув моряк, не покладаючись у душі на успіх такого роду листування.

Взимку знову відновилася робота в Гранітному Палаці: лагодили одяг, майстрували різне начиння і, крім того, шили вітрила для судна, викроївши їх із тієї самої, здавалося, невичерпної оболонки аеростата.

У липні тріщав мороз, лютував холод, та колоністи не жаліли ні дров, ні вугілля. Сайрес Сміт поставив ще один камін у великій залі, й біля нього колоністи проводили довгі зимові вечори. Працюючи, вони вели розмови, під час дозвілля читали книжки, й таким чином час минав непомітно і з користю для всіх друзів.

Сидячи після ситної вечері у нагрітій кам’яним вугіллям, ясно освітленій свічками залі, попиваючи з чашок гарячу «каву» з бузини й покурюючи запашні люльки, колоністи раювали, слухаючи, як надворі виє буря. Можна сказати, вони були щасливими, якщо можуть почуватися щасливими люди вдалині від рідних, знайомих, не маючи можливості навіть подати про себе звістку! Вони завжди розмовляли про батьківщину, далеких друзів, про велич американської республіки, вплив якої дедалі зростав, і Сайрес Сміт, що добре розумівся на державних справах Сполучених Штатів, захоплював друзів своїми розповідями, міркуваннями і передбаченнями.

Якось Гедеон Спілет вирішив його запитати:

– Чи не здається вам, шановний Сайресе, що безперервному технічному і промисловому прогресу, в якому ви нас запевняєте, рано чи пізно настане край?

– Настане край? Чому?

– Хоча б тому, що вичерпається все вугілля, яке можна назвати найціннішим серед корисних копалин!

– Так, кам’яне вугілля справді найцінніший мінерал, – промовив інженер. – І природа ніби вирішила довести це, створивши алмаз, який, по суті, не що інше, як чистий кристалізований вуглець.

– Сподіваюся, пане Сайресе, – втрутився Пенкроф, – ви не хочете сказати, що алмази палитимуть замість вугілля в топках парових котлів?

– Ні, друже, – відповів Сайрес Сміт.

– І все ж таки я переконаний, і ви не заперечите цього, – вів далі Гедеон Спілет, – настане день, коли всі поклади кам’яного вугілля вичерпаються.

– О, поклади вугілля ще великі, і сто тисяч вуглекопів, котрі дістають із надр землі щороку сто мільйонів квінталів палива, іще не скоро його вичерпають!

– Зважаючи на те, що споживання кам’яного вугілля у всіх країнах зростає, можна передбачити: незабаром вуглекопів буде не сто, а двісті тисяч і добування вугілля подвоїться.