Жуль Верн - Діти капітана Гранта

Словом, цей досить своєрідний звичай скеровує і видозмінює найдрібніші вчинки новозеландців. Табу наділене силою закону, більше того, можна стверджувати, що все туземне законодавство зводиться до постійного застосування табу.

Що ж до наших бранців, то табу, яке наклав на них, вождь, було спонтанним, з метою врятувати їх від люті натовпу. Щойно Каї-Куму вирік це магічне слово, як його друзі й прибічники затулили собою бранців від оскаженілих туземців. Таким чином бранці отримали захист. Та Гленарван не тішив себе марними сподіваннями. Він знав, що за вбивство вождя накладе головою. У дикунів смерть засудженого – це лишень завершення тривалих тортур, тому Гленарван приготувався дорого заплатити за вбивство Кара-Тете. Однак він сподівався, що гнів Каї-Куму впаде лише на нього.

Що за жахливу ніч пережили бранці! Бідолашний Роберт! Відважний Паганель! Вони так і не з’явились. Їхня доля була визначена. Вони стали першими жертвами мстивих туземців. Всяке сподівання на їх порятунок щезло навіть у поміркованого Мак-Наббса. А Джон Манглс, бачачи мовчазний відчай Мері Грант, яка втратила брата, здавалось, от-от втратить розум. Гленарванові з голови не йшло жахливе прохання Гелени про її бажання померти, аби уникнути тортур чи рабства. І він щосекунди запитував себе, чи стане йому сил виконати це моторошне прохання.

– А Мері – яке я маю право вбивати її? – в розпачі запитував себе Джон Манглс.

Про втечу годі було думати: десятеро озброєних до зубів воїнів стерегли двері святилища.

Настав ранок 13 лютого. Туземці не зачіпали бранців, на яких було накладене табу. У храмі була їда, та сердеги на неї навіть не дивились – скорбота переважала над голодом. День минув без змін. Очевидно, поховання вбитого вождя і страта вбивці мали відбутися одночасно.

Гленарван був переконаний, що Каї-Куму передумав обмінювати бранців, та майор був іншої гадки.

– Чи не здається вам, що в глибині душі Каї-Куму вдячний вам за цей вчинок?

Та хай що казав йому Мак-Наббс, Гленарван не тішив себе марними сподіваннями. 14 лютого страта теж не відбулась. А затрималась церемонія ось із яких причин. Маорійці вірять, що протягом трьох днів душа померлого залишається у тілі небіжчика, тому три доби його не займають.

Цей звичай суворо виконується, тож до 15 лютого па був безлюдний.

Джон Манглс видирався на плечі Вільсонові й оглядав зовнішнє укріплення. Туземці не показували носа, змінювались тільки вартові, що ретельно стерегли вхід до храму. Та на третій день двері хиж настіж порозчинялись і декілька сотень маорійців – чоловіків, жінок і дітей – висипали на майдан па. Всі зберігали мовчанку й виглядали спокійними.

Каї-Куму вийшов зі свого житла в оточенні головних вождів племені, піднявся на земляний насип посередині фортеці. Туземці розташувались півколом поодаль, за декілька сажнів від насипу. Усі мовчали.

За знаком Каї-Куму один із воїнів попрямував до святилища.

– Пам’ятаєш? – запитала Гелена чоловіка.

Гленарван мовчки притис її до грудей. У цю мить Мері Грант підійшла до Джона Манглса і промовила:

– Лорд і леді Гленарван вважають, що чоловік може убити дружину, аби позбавити її ганьби, а наречений має право вбити свою наречену. Джоне, хіба я не маю підстав у цю мить сказати, що в душі ви вже давно нарекли мене своєю нареченою? Чи можу я, любий Джоне, так само покластися на вас, як леді Гелена сподівається на чоловіка?

– Мері! – збентежено вигукнув молодий капітан. – Мері! Люба!

Та він не встиг доказати: відгорнулася циновка і бранців повели до Каї-Куму. Жінки змирились зі своєю долею. Чоловіки приховували душевні муки під удаваним спокоєм, що свідчило про надлюдську силу волі.

Бранців підвели до новозеландського вождя. Вирок був короткий.

– Ти вбив Кара-Тете? – запитав він у Гленарвана.

– Так, я вбив, – відповів лорд.

– Завтра на світанку ти помреш.

– Тільки я? – і серце Гленарвана щосили закалатало.

– О, якби життя нашого Тогонга не було цінніше за ваше! – з лютим жалем вигукнув Каї-Куму.

– Сам? – перепитав Гленарван, серце його калатало.

У цей час натовп розступився. Перед вождем постав воїн: спітнілий і ледь живий від утоми. Щойно Каї-Куму його побачив, одразу ж перейшов на англійську, очевидно, щоб його зрозуміли бранці.

– Ти прийшов від пакекас?

– Так, – відповів маорієць.

– Чи бачив ти полоненого – нашого Тогонга?

– Бачив.

– Він живий?

– Він помер. Його розстріляли англійці.