Владислав Крапивін - Тінь Каравели

Це відчуття тривожного польоту я пам'ятаю навдивовижу міцно. І так само пам'ятаю, як наростала радість, коли від лункого тупоту розліталися усі небезпеки і тривоги, а вогник попереду перетворювався на яскраву світанкову щілину.

Я не знаю, тоді чи згодом склалися такі рядки:

Через півтора десятка років у цілинному наметі під осіннім зоряним небом Хакасії я розповідав про Чорних Коней одному чоловікові. Я вважав його товаришем. Він любив бути відвертим. Він сказав:

— Знаєш… Я розумію. Ти, звичайно, був маленький. Але взагалі це все одно втеча від дійсності.

Я назвав його бовдуром і замовк.

Дитинство не ділить дійсність на життя і казки. В дитинстві все — справжнє. І казки — теж справжні, якщо вони допомагають жити. Якщо в них віриш.

Я глибоко повірив у Чорних Коней.

Років у п'ятнадцять у першому зошиті з невмілими віршами я писав, прощаючись з дитинством:

Хиткого плота насправді не було. Я про нього вигадав для більшої поетичної краси і рими. Був хиткий палісадник, що підходив до паркану з дощок від товарного вагона. Одну дошку я відірвав і таким чином познайомився з Майкою, яка жила в сусідньому дворі. Але це було згодом. А поки що я чекав вечорами коней.

Я так повірив у них, що й справді почав думати, що, може, вони приходять ночами. Стоять біля зледенілого ганку й терпляче чекають, повільно переступаючи копитами.

Коли наставала тиша і мати, вкладаючись спати, вимикала світло, я сповзав з ліжка. Всовував ноги в теплі материні валянки, натягував її тілогрійку і пробирався до виходу.

— Ну, чого тебе на холод несе? — сердито дивувалася услід мати. — На кухні відро є…

Я відповідав квапливо й нерозбірливо. Вискакував у сіни, відкидав гачок, що обпалював пальці, і виходив на ґанок. Холод колючою кропивою шмагав по колінах — між тілогрійкою і валянками. Обдував голову. То це лише на мить. А потім, ставало тепліше.

Над дахами висіла змерзла ніч. Зірки блискучими цвяшками стирчали у застиглому небі. І була надзвичайна тиша: кожен звук карбувався у ній чітко, ніби нова галоша на свіжому снігу. Далеко, за кілька кварталів, дзявкав пес. Іноді паровоз зітхав на станції. Потім здалеку випливали і наростали, порипуючи, неквапливі м'які кроки. Хто там? Мабуть, сусід Віталій Павлович повертається з депо, відпрацював зміну… А може, це коні?

Я розтискав кулак і залишав на бильцях скоринку хліба. Маленьку, з мізинець. Я беріг її з вечері, а тієї хвилини, коли доїдав останній шматочок з нашого досить жалюгідного денного раціону. Залишити гостинець більший я не міг. Хоча вже й не було війни, а жилося ще важко й до скасування хлібних карток залишався майже рік.

Тепла скоринка лежала на бильцях, а я йшов у кімнату й забирався під ковдру. За вікнами знову лунали м'які кроки…

Вранці, йдучи до школи, я старанно оглядав бильця і сніг біля ґанку. На обледенілому затоптаному снігу важко було розібрати сліди. Але хліба не було. Значить, вони приходили!

До школи мене проводжав напівбезпритульний пес Моряк. Він розчулено махав хвостом. З деяких пір Моряк почав виявляти до мене надто дружні почуття. Іноді я підозріло міряв його поглядом. Але Моряк був низькорослий і коротколапий, а бильця такі високі…

Потім коні почали приходити рідше. З зюйд-веста ночами накочувалися вогкі вітри. Вони скидали з тополиних гілок сніг і урочисто гули в дротах. Це були перші наскоки весни. А потім настали сині від безхмарності дні, просохли тротуари, і на рудій проталині біля паркану я знайшов не одну, а кілька свіжих травинок.

Про коней я майже забув: радісне очікування літа цілком заполонило мене. Але коні нагадали про себе. Ще раз я побачив їх — не вночі, а вдень.

Був вечір наприкінці березня, і сонце висіло над дахами в тонкій хмарі, схожій на золотаву пилюку. Дівчата розмалювали на пружних дошках тротуару «класи» і стрибали, шльопаючи галошами. Неподалік дзенькали п'ятаками об цегляну стінку мій однокласник Льова Аронов і другорічник на прізвисько Бипа. Вони грали в обстінок. На другому поверсі з кватирки іноді з'являлася з накрученим волоссям голова сусідки Таїсії Тимофіївки. Таїсія Тимофіївна засмучувалася зіпсованістю нинішніх дітей і намагалася перевиховувати Льову і Бипу. Вони, проте, не перевиховувалися і дзенькали.