Владислав Крапивін - Тінь Каравели

Я встиг тільки прочитати, як слизька жаба потягла Дюймовочку у своє болотяне гніздо. У двері постукали. Затарабанили. Я зраділо підхопився. Певна річ, добре читати в тиші казки, та краще, коли ти в хаті не один. Нехай це буде навіть Ніздря. Він, звісно, гад, але все-таки не так сумно тобі, коли за стінкою є хтось живий. А якщо знову чіплятиметься… Ну, нехай спробує!

Я насунув шолом, що ще не просох, сунув ноги в черевики і, не одягнувшись, вискочив у сіни.

— Хто?

— Ой Владику, відчиняй швидше!

Милка? А їй що тут треба? Я скинув гак.

При світлі коридорної лампочки Милка у зсунутому капорі здавалася блідою і переляканою.

— Біжи до Павлика! Він кличе. Та швидше, бо поїде! Та одягнися ти, дурню! Швидше, тобі кажуть!

Звичайно, я нічого-нічого не зрозумів. Одне лише збагнув: бігти треба з усіх сил. Інакше Павлика не побачу зовсім. Ніколи.

«Куди, навіщо він хоче їхати? Чому він удень нічого не сказав? Може, Милка бреше?

— Може, ти все переплутала, Милко?

— Та мерщій ти, тюлень!

І зовсім вона не бреше. Вона прийшла, а він сидить на валізі і не хоче на вокзал їхати, поки на стару квартиру не збігає з Владиком попрощатися! А їх уже вантажна машина чекає. Суцільний галас і сльози.

Що? Чому так одразу? Та звідки вона знає? І зовсім не одразу. Просто Ганна Василівна Павликові не казала, бо лиха на нього була. Він увесь час з нею лаявся останні дні.

Куди їдуть? Здається, в Новосибірськ. Там брат Павликового батька живе, поранений, після фронту. Речі? Які у них речі? Подумаєш, меблі! Залишили. Може, потім заберуть…

— Комір застібни! А шапка?

— Наплювати!

Шапка! Чи не все одно…

Я мчав по синіх сутінкових вулицях і бачив, як туманний місяць, схожий на жменьку срібного пилу, летить поперед мене серед голих чорних гілок. І чув, як стукають по дошках підошви. Чув немов збоку: ніби хтось інший в нових черевиках, Що не гнуться, біжить безлюдними тротуарами. Щось гучно тріпотіло й ляпало над головою. Я не одразу зрозумів, що це рвуться від зустрічного вітру крила паперової будьонівки. Потім я вдарив плечем відсирілу хвіртку, і вона важко прочинилася.

Над ґанком горіла дуже яскрава лампочка, але дім був темний і глухий. У зачинених віконницях не світилася жодна шпаринка.

Ні на що добре не сподіваючись, я зійшов на ґанок (тек-тек, — бацали по сходах підошви). Постукав. Стукіт розтанув в порожнечі залишеного будинку. Я схлипнув, повернувся спиною і вдарив у двері каблуком. Від струсу замиготіла наді мною лампочка. Вона миготіла довго й невпевнено, ніби роздумуючи: горіти чи згаснути. Потім вирішила все-таки нести службу до кінця.

До нижньої сходинки ґанку підступала широка калюжа. Вода здавалася чорною і маслянистою. Через калюжу була перекинута дошка. А я й не помітив, як проскочив по ній сюди. Неподалік від дошки застиг на гладіні води крихітний двощогловий кораблик з розмоклими вітрилами. Я впізнав свою каравелу, хоча щогли були інші — вищі й акуратніші.

Більше я не стукав. Спустився з ґанку і пішов по дошці через калюжу. Дошка увігнулася, шльопнула по воді, і кораблик зраділо підстрибнув на коротеньких хвилях. Він квапливо закивав мені щоглами. А я пройшов повз нього зі своїм горем і образою.

Я майже дійшов до хвіртки, не думаючи про кораблик, але зорова пам'ять чіпко тримала його: як він, бідолаха, стрибає на гребінцях і погойдує щоглами-скіпочками… Гострий жаль до крихітки-каравели, покинутої капітанами, поштовхом зупинив мене за півкроку од хвіртки. Я коротко зітхнув і кинувся назад. Знову дошка шльопнула по калюжі, і відображення лампочки розкидало по чорній воді золоті зигзаги. Обережно, щоб не зім'яти намоклий фор-марсель, я притягнув до себе кораблик за верхівку щогли…

Потім я ніс його в долонях, як змерзле котеня, і говорив смішні ласкаві слова.

Хотілося плакати, але плакати було марно. Поїзд з Павликом не дасть задній хід і не повернеться на нашу станцію.

З цією думкою я раптом зрозумів одну просту річ: будь-яка казка, будь-яка гра, будь-які хороші вечори обов'язково закінчуються. Пам'ятаєте, літнього вечора кличуть вас з ганку, а ви просите: «Ну, ще п'ять хвилинок!» Але п'ять хвилинок, минають, як одна, і все одно час додому, з-під зірок, з веселої країни ігор — у нудні кімнати. І, засинаючи, ви знаєте, що такого вечора більше не буде. Будуть інші — хороші і погані, але такого не буде ніколи.

І вечори з Каравелою теж закінчилися. Добре, що хоч згадати про них можна без гіркоти. А коли б ми не встигли? Якби ми сьогодні вдень не зустрілися? Я навіть зупинився на мить від запізнілого страху…