Владислав Крапивін - Тінь Каравели

Мати була не в дусі. Вона намагалася заштовхати на місце цеглину, що випала з нашої старої грубки. Зловредна цеглина відчайдушно опиралася. Вона ловко вивернулася, впала на залізний приступок і на зло матері розкололася. Мати плюнула…

— Там у палісаднику травинка… — винувато почав я, дивлячись на цегляні половинки.

— Що? — озвалася мати. — Про що ти?

Вона намагалася не перенести досаду з цеглини на мене, але це було важко.

— Ти б краще про уроки згадав, — сказала мати. — Довчився до третього класу, а таблицю множення досі не знаєш.

— Там зовсім зелена травинка, — пригнічено повторив я. Було ясно, що моє відкриття не має для матері ніякого значення.

Але вона все-таки зрозуміла. Запитала:

— Зовсім зелена?

— Так, — відгукнувся я. — Як влітку.

— Ну що ж… — зітхнула мати (і це було, певно, зітхання про літо). — Так буває… Хіба ти ніколи не чув, що зелена травичка зимує під снігом? Дожидається тепла.

Так, я згадав. Я чув, звісно. Тільки вірилося в це не дуже. Але ж тепер я бачив сам!

— Даремно ти розкопав травинку, — сказала мати. — Вона захолоне на повітрі.

— А під снігом не захолоне? Він же крижаний!

— Не такий вже він холодний. Він пухнастий і м'який.

Я побіг у палісадник.

Снігові я не дуже вірив. Тепла рукавичка здавалася більш надійною, але за неї могло влетіти.

Я забрав рукавичку. Вузький листочок стояв сміливо й пружно. Я набрав з гілок найлегшого і найпухнастішого снігу і білим курганчиком засипав травинку. Потім уклав шар снігу важчого. Потім зарівняв яму…

Спогад про сміливий листочок сповнював мене радісним збудженням. Я схопив санчата і збіг у яр. Там мчав з кручі на кручу, поки не прийшли густі темно-сині сутінки. Ввечері мені влетіло. Злипалися очі, і я ніяк не міг розв'язати задачу про ящики з фруктами. Мати назвала мене ледарем, нетямущим, розтелепою і мучителем. Вона розв'язала задачку сама, звеліла йти спати й пообіцяла відлупцювати, хоча ніколи цього не робила.

Я забрався у постіль і почав ревти від образи. Винним себе я не відчував. Важко було зрозуміти, чому якась задачка важливіша від радості, важливіша від чудесної знахідки. Адже травинка була крихітною скалочкою справжнього літа.

А задачка була про груші й абрикоси, яких я ніколи не куштував і бачив тільки на малюнках…

Поплакавши, я вмостився зручніше, посміхнувся вкритому снігом листочку й пошепки запитав: «Не холодно тобі?»

«Що ти!» — відгукнувся він. Витягнувся у стрілку, розгорівся зеленим світлом, і сніг почав осідати й танути навколо, а зашкарублі стеблини на землі наповнилися живим соком і заколивалися.

«Значить, це ти? — запитав я, радісно дихаючи. — Ти — лист перед травою»?»

Він не відповів, лише сніг від нього розбігався все далі, а ніч виповнювалася легким стрімким тупотом.

І ось у темряві я не побачив, а швидше вгадав великого чорного коня. Він ласкаво дихав мені в обличчя. Неподалік обережно переступали ще двоє чорних коней.

Це був не сон. Я чудово розумів, що лежу в ліжку під витертою ковдрою (а зверху ще материна тілогрійка), і навколо наша кімната, і наші ходики цокають у темряві. Але водночас я забирався на поручні ґанку, а з них на спину коня. Я відчував ногами вологу коротку шерсть на кінських боках, а пальці тонули і плуталися в тугих пасмах шовковистої гриви.

Я торкнув щокою теплу шию коня і пошепки попросив:

«Ну, пішли…»

Кінь узяв з місця плавно, майже не торкнувшись землі, і швидко обабіч, не відстаючи, йшло ще двоє чорних коней. Заструмився назустріч нічний літній вітер. Побігли світні цятки — чи то зірки, чи то вогники, чи то відблиски вогнищ на списах далекої кінноти…

Коні почали приходити щоночі. Їх було троє. Двоє завжди трималися осторонь, а найголовніший підходив упритул, і я обнімав його велику добру голову. Потім стрибав а билець на спину.

Коні несли мене то в синій ліс, повний шарудіння, вогників і напівзнайомих казок, то аж до крайнеба, де величезний місяць чіпляв нижнім рогом великі ромашки. Іноді ми влітали у саму гущавину битви, де безшумно і люто билися наші й ворожі вершники. Серед миготіння списів, мечів і щитів я самозабутньо розмахував підхопленою на льоту шаблею і, зваливши ворожого отамана, неушкоджений виходив із сутички.

Але це було не головне. Ось що було головним: темне поле, високі зірки і тепле повітря, яке легко струмилося по траві; неспокійні горизонти, де прокочувалися чи то бої, чи то грози; співучий і трохи тривожний голос сурми вдалині. І треба мчати комусь на виручку. Анітрохи не страшно, тільки треба поспішати. І ми летіли крізь ніч, а вона охоплювала з усіх боків і мчала попереду. Зірки зникали. Здавалося, ми мчимо всередині величезного чорного конуса, а цей конус немов велетенський спис, націлений на самотній вогник попереду. Під копитами дрібно гримотіла вимощена дорога, і від бруківка сипалися іскри…