Лідія Гулько - Артем Стеценко розповідає

– Правда, тітонько.

Чомусь моя з тітонькою повна злагода батька не тішила. Він продовжував наполягати:

– Ні, дайте Артему конкретне завдання.

Тітонька, щоб тато перестав до мене чіплятися, кинула:

– Хай доглядає курей.

– Прошу, конкретно. Так, перше завдання, – загнув великого пальця тато.

– Слідкувати за тим, щоб у тазах, де зерно і вода для курей, не світилося дно.

– Друге.

– Перераховувати птахів.

– Третє.

– Приносити з долини траву і мілко її дрібнити.

– Четверте.

– Збирати яйця.

– П’яте.

– Зачиняти курник. Та досить вже з нього. Робота на кожен день і така, яку просиш: від ранку до вечора.

Я рибкою скинувся.

– І це все? Мені потрібно заробити тисячу гривень. Давайте більше роботи!

Тітонька пригорнула мене до серця:

– Не переживай, зайчику. Робота для тебе знайдеться. Ще є городець, садочок…

Після обіду Людмила зібрала посуд, а тато приліг на веранді відпочити.

Я обійшов будинок. Несподівано з кущів до мене загорлав півень. А ось і він. Ой, як смішно плигає. І прямо до мене. Хочеш зі мною познайомитися? Ціп-ціп-ціп, когутику.

Півень зупинився. Луком вигнув шию і прогорлав: ку-ку-рі-ку! Круглі, з яскраво-жовтим обідком очі, дивилися незмигно. У них, ніби в розгорнутій книжці, я прочитав до себе неприязнь. На підтвердження негативних до мене почуттів, півень зашипів. Опустив голову і послав шию по землі. Пір’їни на шиї розійшлися і кожна тремтіла. Я стояв і дивився на півня, мов зачарований.

– Киш, забіяко. І дитині проходу не даєш, – насварилася на півня Людмила.

Півень чкурнув у кущі смородини.

Я зробив висновок, що у півня кличка Забіяка.

– А чому ноги у Забіяки сплутані?

– Коли б не сплутала, то проходу тобі не дав.

– Невже?

– Ти ще, сину, не знаєш, на що він здатний. На чужих кидається. Доганяє і мене, свою годувальницю. Аякже. Вважає у дворі себе паном і господарем. Не раз била пана віником. Не виправився, капосний. Доведеться з ним розпрощатися. З твоїм батьком поїде до Києва.

– До Києва? Чого?

– А щоб тебе не доганяв.

– Ми живемо на сьомому поверсі. У нашій квартирі для великого птаха немає комірчини.

– Для нього місця багато не треба. У холодильнику якраз поміститься.

– У холодильнику холодно і тісно, – нагадую тітоньці.

– Зате не засмердиться, – кидає вона убік.

– Ви серйозно?

– Що, зайчику? А, ти про це… Та серйозніше не буває, – у той самий бік каже.

Людмилина відповідь, вірніше її голос, мене насторожили. Ні, вона щось не договорює. З цієї причини в мене вселилося невиразне побоювання за життя півня.

Забіяці набридло сидіти в кущах. Він випірнув із-під низько опущених гілок, а за ним вийшли курочки. Півень дивився на мене так само, незмигно. Ось він розправив крила, високо ними змахнув і прогорлав. Мені здалося, що він мене попередив: «Я тут пан і господар. Не боюся тебе».

У моїх грудях немовбито щось обірвалося. Що Забіяку чекає у місті? Стій. А чи не задумали дорослі вчинити йому зле? Здогадка обпекла мій мозок. Звичайно, вони хочуть зарізати Забіяку.

– Не віддавайте таткові півня! – кричу. – Нехай у садочку ходить. Потім, у кінці літа, я його візьму з собою. Коли поїду додому. А поки що хай ходить у дворі.

Людмилина рішучість помітно опала. Тітонька послала допитливий погляд на курей, які щипали травичку. Вголос роздумувала:

– Не знаю вже, як і поступити… Цей півень такий дурний. Захоче – і на голову людині вилетить. Кігтями поранить. І дзьоб у нього, наче залізний. Не знаю, як правильно поступити… Якщо добре подумати, то він ще не старий. Йому лише рік і три місяці. Доки молоді півники підростуть, то він курочок поводить…

Підійшов тато. Тітонька до нього:

– Хотіла, сину, впорядкувати тобі півня, щоб забрав із собою. Артем, однак, дуже просить: не давайте таткові півника. Нехай він у садочку до осені ходить.

– Правильно, залишіть півня. Він і порядок на пташиному дворі тримає, і куркам з ним веселіше. Більше яєць зберете з гнізд.

– Воно то так. Але ж дитину може покалічити.

– Дитину? Артем уже парубійко. Не жалійте його, а давайте щодня доручення і побільше. Вимагайте, щоб сумлінно їх виконував.

Я затамував подих. О, мій батько вправно, як юрист, скористався нагодою і нагадав тітоньці про мої обов’язки по господарству.

– З радістю, – відгукнулася вона. – Уранці поїду на роботу, а він і хату стерегтиме, і господарство.

– От і добре, – вирішив за мене тато. – А ноги півневі розв’яжіть.