Лідія Гулько - Артем Стеценко розповідає

Сльози мимохіть стали в моїх очах. Голосно шморгнув носом. Трохи посидів і вийшов на балкон. Стояв там і витирав сльози.

Через відчинені двері линули голоси батьків. Говорили вони про мене, мій ранковий від’їзд. Потрібно обов’язково зателефонувати Вені. Звичайно, розмова буде неприємною. Друг назве мене зрадником. Наполягатиме, щоб я залишився у місті.

– Привіт. Я дзвоню, щоб сказати: вранці мене не чекай. Ми з батьком їдемо в село. Він залишить мене у тітки до кінця літа.

– Добре, – буркнув Веня і відімкнув зв’язок.

Чому Веня сказав «добре»? А-а-а-а, він зрадів. Адже йому не доведеться зі мною свій заробіток ділити.

– Синку, ми ще не закінчили обідати. Підійшла черга для солодкого. Нумо, до столу, – припрошує мама.

Сиджу за обіднім столом, низько опустивши голову.

– Синку, ти маєш усе, що потрібно дитині для нормально життя, духовного та фізичного розвитку. Для чого тобі потрібні гроші? – питає мама, розрізаючи пиріг із полуницею.

Поза засмученої дитини мене виручила. Батьки не бачили мого обличчя, а тому не могли прочитати моїх думок. Я знав, що відповідь, типу, хочу купити п’ять пачок морозива, дві пляшки пепсі-коли і велику упаковку чіпсів, для батьків не переконлива. До того ж вони вважають ці продукти шкідливими для здоров’я. І тут я згадав свою давню мрію, а саме мати планшет. Батьки знали про це. Але мама мого бажання не поділяла.

Я підвів голову і сміливо сказав:

– Хочу купити планшет. У нашому класі уже всі учні з планшетами.

Мама швидко глянула на батька. Зараз почне загинати пальці з довгими нігтями і перераховувати всі мої електронні «штучки»: піїспі, приставку до телевізора (на яких я лише зрідка граю), комп’ютер (татків), телефон сенсорний і з мелодіями (але з малим екраном).

– Молодчина, – несподівано підтримав мене тато. – Гарне бажання. У планшет можна завантажити пізнавальні фільми, художні книжки, підручники.

– Ігри, – увернула своє мама.

– Планшет не іграшка. Планшет – інструмент для роботи та навчання. Артемові планшет потрібний. Гроші на його придбання наш син заробить у селі. Він уже дорослий.

– У селі? – перепитую.

– За умови, якщо допомагатимеш Людмилі, – попередила мама.

Поки ми в дорозі, я розкажу вам усе, що знаю про село, куди мене тато везе, та про свою родичку. Це село первісні люди назвали дуже смішно – Криве Озеро. Начебто давним-давно у цій місцині було величезне озеро з крутими берегами. Чумаки, котрі везли сіль із Криму, біля кривого озера зазнавали неприємних пригод. Нині від великого озеро залишилося велике болото, що заросло непрохідними чагарниками. Через болото перекинутий капітальний міст.

Людмила живе за кілька кілометрів від болота. Її будинок стоїть на схилі, що прямісінько збігає до річки Кодими. У цьому місці Кодима надзвичайно широка, хоча мілка. Так само, як і озеро, русло річки густо поросло верболозами, очеретом, ірисами, осокою.

Людмила наша близька родичка. Вона рідна тітка мого батька Юрія. Виходить, що для мене вона бабуся. Називати Людмилу бабусею у мене, навіть маленького, не повертався язик. Скільки себе пам’ятаю називав її тітонькою. Дивно, що Людмила мене жодного разу не виправила і не настояла на тому, щоб називав її правильно – бабусею. Цікаво, що Людмила називала мене і мого батька (окрім, звичайно, наших імен) словом «сину». Ми з татком теж тітоньку не виправляли.

Людмила нас чекала. Зварила зелений борщ і вареники з картоплею.

Не розумію, чому в Кривому Озері такі смачні страви? Адже в Києві, на ринку, продають такі ж самі продукти: картоплю, буряки, моркву. Але, борщ, який варить мама, не такий смачний. Дивно.

Обідали ми у садку, під яблунею. Говорили про те, про се. Несподівано татко обійняв мене за плечі і до Людмили:

– Тьотю, знайдіть для нашого старичка якесь заняття. Але таке, щоб він був при ділі кожного дня. Артем прагне працювати.

Тітонька мало не захлеснулася борщем.

– Прагне працювати?

Ні, вона не повірила таткові. Я розвіяв її сумніви.

– Правда, правда. Мені потрібна робота. Я хочу заробити грошей. Хочу купити планшет. У нашому класу вже…

– Так, окреслимо коло щоденної діяльності Артема. Бо передбачаю негарну ситуацію: приїжджаю його забирати, а він ходить насуплений. Вважає, що працював. Але роботи, яку виконав, не може показати. Тоді за що йому давати гроші? Отже, яке поле його діяльності?

– Сину, у дитини тільки почалися канікули, а ти вже йому роботу шукаєш. Хай відпочине після школи. Звичайно, коли попрошу, то він мені допоможе. Правда, зайчику?