Андрій Кокотюха - Група залізного порядку

Пропливши вперед за течією, він повернув до крутого берега, вирівнявся, пошукав ногами дно. Тоді, набравши повні груди повітря, підстрибнув на воді і занурився в неї ногами вниз, тримаючи простягнуті руки над головою. Це називається «показати дно». Руки зникли під водою, за мить Грицько виринув на поверхню, відсапався, крикнув:

– Нормально! Я не дістав!

– Давай назад! – махнув рукою Пономаренко і, поки плавець вилазив, запитав у Білана: – То як?

– Все на нашу користь, – вичавив із себе посмішку Максим.

– Розійшлися всі! – гаркнув Черненко.

Глядачі розбіглися в різні боки, даючи стрибуну простір для розгону. Але все одно мимоволі стали таким чином, що на березі утворився невеличкий живий коридор. Тим часом Вовчук вибрався на берег і, як був мокрий, приєднався до глядацького гурту.

Денис підійшов до Максима, поклав руку йому на плече:

– Можеш відмовитися. Я все зрозумію.

– А вони? – Білан кивнув у бік «зозуль», які затамували подих. – Про мене теж подумай. Мушу ж я себе теж хоч трохи поважати. Тим більше – там глибоко. І зовсім не два метри, десь півтора, не більше. Я в басейні з такого бортика стрибаю. Прорвемося.

– Добре, ні пуху, – зітхнув Черненко. – Тоді так: коли вже будеш на самому краю, спробуй рвонути велик уперед ніби від себе. І тримай його, бо як пустиш – точно на тебе впаде. Впораєшся?

– Бог його знає, – чесно зізнався Максим.

Денис відійшов. Максим осідлав велосипед. Міцно, аж заболіли долоні, стиснув роги керма. Набичив голову. Міцно стиснув зуби.

– Марш!

Команда ніби канчуком ударила. Білан поволі рушив з місця, та відразу почав набирати швидкість. Він розганявся, наче літак на бетонній злітній смузі.

Край берега стрімко наближався. Відвернути ще не пізно. Щоби назавжди прогнати від себе цю зрадницьку думку, Максим ще сильніше натиснув на педалі.

Коли під переднім краєм колеса зникла земля, хлопець спробував смикнути кермо, як радив Денис. Дивно – допомогло: він не звалився у воду мішком, а якусь невловиму мить зависнув над водою, пролетів уперед і вже тоді шубовснув.

Велосипедне кермо Максим відпустив уже в воді і сіпнувся вбік, відпливаючи далі від велосипеда. Дна під ногами справді не відчув, запрацював ними і за якусь мить уже виринув на поверхню.

Просто на його очах велосипед повільно опускався під воду, і Максим тут же кинувся рятувати його. Ще раз занурившись, він таки схопив кермо, потягнув на себе. У воді велосипед виявився досить важким. Та Білан непогано тримався на воді, глибина все ж таки не повинна бути надто великою, а до берега – зовсім недалеко. Кілька рухів у воді – і він відчув під собою дно. Ще один ривок – і ось він упевнено стоїть обома ногами.

Максим глянув за спину, як там врятований велосипед. Нічого, витягне. Тоді повернув голову, щоб глянути на берег. І остовпів.

З-під вузлів коріння, яке вкривало берег під його імпровізованим трампліном, визирала голова чудовиська.

Воно було схоже на звичайну ящірку. Тільки в кілька разів більшу за неї. Буро-коричнева плямиста шкіра. Лютий погляд маленьких очиць. А головне – гребінь від маківки вздовж спини. Цей гребінь настовбурчився, даючи зрозуміти – тварина розлючена. З пащі стирчав невеличий зелений пучок – водорості.

Максимові забракло повітря. Перше, що прийшло в голову, – фільм «Парк Юрського періоду» [1] « Парк Юрського періоду » – фільм американського режисера Стівена Спілберга, знятий за мотивами однойменного роману американського письменника Майкла Брайтона. За сюжетом, вчені в наш час вивели з крапельки прадавньої крові доісторичних тварин та поселили їх у спеціально створеному на острові парку розваг. . Там чудовиська, подібні до цього, нехай навіть невеликі на зріст, сміливо нападали на дорослу людину і шматували її своїми гострими зубами. Наступна згадка – «Загублений світ» [2] « Загублений світ » – відомий роман англійського письменника Артура Конан Дойла, написаний на початку ХХ століття. За сюжетом, професор Челенджер та його друзі вирушають на пошуки прадавнього світу, населеного динозаврами та доісторичними людьми. . Лише взимку він за татовою порадою прочитав цю захопливу книжку. Власне, після читання він захотів подивитися кіно про динозаврів.

Тепер один із таких хижаків сидів на березі річки Хорол і поїдав його очицями.

Максим позадкував. Розтиснув руку, пускаючи велосипед на дно. Відчувши порожнечу під ногами, пірнув, ніби намагаючись сховатися під водою від невідомого хижого гада.