Андрій Кокотюха - Група залізного порядку

– Не вийде! Він взагалі не при ділах!

– А які тут у нас діла? – в голосі Соломахи чулися глузливі нотки. – Тут лише спорт. Твій друг з тобою, значить – він за вас. Чи проти?

– Чому проти? – не зрозумів Денис.

– О! Значить – за. Коли так, тоді твій друг грає на рівних з усіма. І якщо він зараз відмовиться стрибати, ваша команда програла. Ми щойно про це домовилися. Навіть судді підтвердять – усе чесно, все за правилами.

У більшості життєвих ситуацій Максим вирішував щось для себе після роздумів. Тривалих, нетривалих – жодної різниці. Головне, що він завжди давав собі час подумати. Зараз на роздуми лишалися не хвилини, а навіть секунди.

– Перестань, Денисе, – з усією можливою тут гідністю мовив він. – Треба – значить, стрибну. Тим більше, отой їхній малий в останній момент відверне.

Тепер прийшла черга Костика Чепіги показати гонор.

– Ну, ти, київська дитино! – крикнув він, намагаючись, аби його ламкий голос звучав грубувато, по-дорослому. – Ми зараз побачимо, хто відверне! Я тебе в лобовій атаці зроблю, синок!

Якими б розпеченими не ставали пристрасті, все одно оте «синок» із вуст клаповухого Костика розрядило обстановку. Навіть Денис не стримався – пирхнув. А тоді, змусивши себе посерйознішати, сказав Максимові:

– Дивись. Сам дивись. У тебе досвіду нема.

– А в малого є? – поцікавився Білан.

– У нього повні штани наглості. Такий стрибне не тому, що сміливий, а на зло.

– Ну і я на зло. Всім, – буркнув Максим. – Краще велика дай.

Черненко підняв із землі свій велосипед, підкотив до Білана. Той сів у сідло, проїхався туди-назад, загальмував, зістрибнув.

– Годиться. Де у вас тут стрибають? Давайте покінчимо з цим.

Соломаха пошукав на землі, знайшов і підняв невеличку паличку. Переламав її так, аби вийшло дві нерівні частини. Простягнув жеребок судді Валі. Та тихенько про щось порадилася з суддею Галею. Після того, повернувшись до всіх спинами, вони кілька разів передали палички одна одній і нарешті повернулися.

Кожна з них виставила руку вперед. З кулака в кожної стирчав краєчок палички.

– Коротка – перший. Довга – другий. Давайте, хлопці.

Костик Чепіга трошки загальмував, і Максим потягнув жеребок першим. Йому дуже не хотілося цього робити. Він боявся стрибати навіть із такого невисокого трампліна. Тільки така вже натура: те, чого не хотілося робити, але робити це треба, Білан намагався зробити відразу, в першу чергу. Зробити і забути.

Спочатку рука сіпнулася до кулака Галі. Та тут же якась сила повернула її до палички, край якої стирчав із Валиного кулака. Взявся двома пальцями.

Смикнув. Потягнув.

Коротка.

– З цього місця у воду на велику ще ніхто ніколи не стрибав, – ніби між іншим промовив Вова Пономаренко.

– І який вихід? – з викликом спитав Соломаха. – Все переграти і скасувати?

Відповіді не було. Всі – дівчата-судді, вболівальники обох команд, самі спортсмени і ті двоє, хто волею долі мусив за кілька хвилин виконати стрибок, – розуміли: завдання безглузде. Проте виконати його треба, інакше не буде жодних радощів ні від сьогоднішніх змагань, ні, головне, від перемоги.

Загравшись, команди самі загнали себе в глухий кут.

Лишалася слабка надія, що Костик Чепіга і Максим Білан одночасно відмовляться стрибати. Це єдине, що могло хоч якось врятувати ситуацію. Але нахабний Костик уже гордо випнув груди, ще не до кінця второпавши, на що погодився. А Максим тим більше не збирався відігравати назад. Адже він витягнув коротку паличку. Значить, будь-яке рішення йому доведеться приймати першим.

Це рішення в жодному разі не повинно підставити команду, за яку він мусив уболівати і яка сьогодні вважалася «його командою».

Взявши велосипед за кермо, Білан неквапом рушив до фатального краю берега. Весь натовп, наче по команді, посунув за ним. Дійшовши до імпровізованого трампліну, Максим глянув униз. Край берега в цьому місці трохи нависав над водою.

– Тут нема двох метрів, – припустив Білан.

– Уже легше, – додав Черненко.

– Цікаво, яке там дно, – вів далі Максим. – Якщо мілина – пропоную навіть не пробувати.

– Боїшся? – вихопилося в Соломахи.

– Боюся, – спокійно відповів Білан. – Для чого дурно ризикувати? Якщо тут, під берегом, мілко, давайте пошукаємо місце, подібне до цього, де нормальна глибина. І тоді я ризикну.

– Він діло говорить, – погодився Вовчук, після чого швиденько стягнув майку, шорти і, не зважаючи на дівчат, в самих довгих трусах зайшов у воду трохи далі від невеличкого урвища.