Джеремі Стронґ - Вікінг у моєму ліжку

— Ну, трошки робить, — сказала вона. — Справді. — Вона ступила кілька кроків, а тоді знову заговорила: — Мабуть, тому він мені так і подобається.

Тім і Зоя цілий вечір намагалися вблагати своїх батьків, але нічого з цього не вийшло. Навіть пані Тиблетовата вважала, що пан і пані Еліси вчинили правильно.

— Я б уже давно вигнала його в три шиї, - сказала вона.

— Як ви можете таке казати? — обурилася Зоя. — Ви ж одружилися з ним. Мали б його кохати!

— Можна когось кохати, Зою, але це не означає, що треба миритися з усім, що людина виробляє. Я справді люблю Сіґі, але ж більшість часу він нагадує величезну дитину. Мусить навчитися, як треба себе поводити.

— Чому? — запитав Тім.

— Тому що так повинні робити всі люди, навіть вікінги з X століття.

— Та ну! — Тіму так зовсім не здавалося.

Зоя поділяла братову думку, але спробувала виразити її належними словами.

— Сіґі подобається людям, бо він інакший, — сказала вона. — Подобається тому, що він себе поводить не так, як ми всі. Тому з ним так цікаво.

Пані Еліс ледь-ледь усміхнулася.

— Ти, звісно, маєш рацію, Зою, але мусиш визнати, що нам з цим дуже важко впоратися. Іншим людям легко реготати, коли Сіґі робить дурнуваті помилки; але ж вони не мусять потім збирати потрощені речі і платити за заподіяну шкоду або день у день жити разом із ним. А ми мусимо.

— То ви його так і не пустите назад? — запитав Тім.

— Ні, — відповів пан Еліс. — Вибач.

— Тоді я з вами більше ніколи не заговорю і буду страйкувати.

— Але ж ти і так ніколи нічого не робиш, — зазначив пан Еліс.

— Я оголошую голодівку, — люто зиркнув на батьків Тім. — Нічого не їстиму, аж поки ви не пустите в готель Сіґі.

Отак! Тепер-то вони швидко змінять своє рішення!

— Добре, — сказала пані Еліс. — Ми тепер хоч заощадимо трохи на харчах.

— То ви мене заморите голодом? — вигукнув Тім.

Пан Еліс похитав головою.

— Звичайно, ні, Тіме. Ми не моритимемо тебе голодом. Ти зможеш їсти, коли захочеш. Це ж ти оголосив голодівку, а не ми.

Тім стиснув кулаки. Це вже в ніякі ворота не лізе. Його знову переспорили. Він зірвався на ноги і вибіг з кімнати.

Зоя глянула йому вслід.

— Дивіться, що ви наробили! — крикнула вона й вилетіла з кімнати вся в сльозах.

Пан і пані Еліси перезирнулися з пані Тиблетоватою.

— Ой лишенько, — зітхнула пані Еліс. — Нелегко це все.

— Усім нелегко, — погодилася пані Тиблетовата. — Але не журіться. Я впевнена, що врешті-решт усе буде добре. Тім не витримає довго без їжі.

— Та це я знаю, — відповіла пані Еліс. — Мене турбує Зоя.

Пані Тиблетовата поплескала пані Еліс по руці.

— Зоя розумна дівчинка і дуже вразлива. Я впевнена, що вона все розуміє, і тому це так її засмутило. Сіґі не пропаде. Та що там казати, адже коли він був справжнім вікінгом у справжні вікінгівські часи, мабуть, не одну сотню ночей провів просто неба. Про нього я б анітрохи не турбувалася. На добраніч!

Тім вирішив не здавати позицій. Відмовився від вечері, а перед сном залишив недоторканими тістечко й сік.

Коли заліз у ліжко, був голодний як вовк. Його шлунок бурчав і вимагав їжі, а Тім проклинав самого себе за те, що оголосив голодівку.

Він кілька годин крутився в ліжку, а коли вже нарешті почав засинати, почув, як відчинилися двері до спальні. У кімнату швиденько прослизнула Зоя, причинивши за собою двері. Вона навшпиньки підійшла до ліжка.

— Ти ще не спиш?

— Ясно, що не сплю. Мій шлунок бурчить як дурний. Не дає мені заснути.

— Я тобі принесла трохи їжі, — прошепотіла Зоя і витягла з-під халата два чималі бутерброди. — До них, здається, прилипло трохи пуху. Мусила їх тут ховати.

— Нормально, — озвався Тім, запихаючи одного до рота. — Мені дуже подобаються пухкі бутерброди. Дякую. Я вже вмирав з голоду.

— Я знала, що ти вмираєш. Але все одно ти вчинив дуже відважно, оголосивши голодівку.

— Так? Так! І справді. Я ж міг загинути.

— Тіме… але ж ти був без їжі всього десять годин, — засміялася Зоя.

— Десять годин? Мені здалося, що минуло десять місяців.

Зоя сіла скраєчку Тімового ліжка.

— Я завтра спробую принести тобі щось після сніданку. Пан Тревіс завжди залишає свою грінку і…

Зоя замовкла на півслові, спохмурніла й підійшла до вікна. Відхилила трошки фіранки й зазирнула в пітьму.

— Ти це почув?

— Ні? А що?

Тім вислизнув з ліжка й підійшов до Зої. Тепер вони удвох могли чути якісь химерні звуки. З дальнього куточка готельного саду долинало бамкання, гупання і шкрябання.