Даніель Дефо: Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Невдовзі після того ми розлучилися, я не зміг заперечити йому і більше його не бачив. Куди він виїхав з Ярмута – не знаю; у мене ж було трохи грошей, і я вирушив до Лондона сухим шляхом. І в Лондоні, і по дорозі туди на мене часто находили хвилини сумніву і роздуми щодо того, яке життя мені обрати: чи додому повернутися, чи пуститися в нове плавання.

Що стосується повернення в рідну домівку, то сором заглушав найбільш вагомі доведення мого розуму: я уявляв, як з мене кепкуватимуть всі наші сусіди і як мені буде соромно глянути не тільки на батька й матір, а й на всіх наших знайомих. Відтоді я часто помічав, до чого нелогічна й непослідовна людська натура, особливо в молодості; відкидаючи міркування, якими слід було б керуватися в подібних випадках, люди соромляться не гріха, а каяття, соромляться не вчинків, за які їх можна справедливо назвати божевільними, а виправлення, за яке тільки й можна вважати їх розумними.

У такому стані я перебував досить довго, не знаючи, що робити і які терени життя обрати. Я не міг побороти небажання повернутися додому, а поки я відкладав, спогади про лихо, якого зазнав, дещо стиралися, разом з ними слабшав і без того слабкий голос розуму, який спонукав мене повернутися до батька, і закінчилося тим, що я відкинув будь-яку думку про повернення і почав мріяти про нові подорожі.

Та ж зла сила, яка спонукала мене втекти з батьківського дому, яка втягнула мене в безглузду й необдуману затію здобути собі статок, нишпорячи по світу, і так міцно забила мені в голову цю маячню, що я залишився глухим до всіх добрих порад, до умовлянь і навіть до заборони батька, – ця ж сила, кажу я, якого б не була вона роду, штовхнула мене на найнещасливіший учинок, який тільки можна уявити: я сів на корабель, що вирушав до берегів Африки, або, як висловлюються наші моряки своєю мовою, – до Гвінеї, і знову пустився в мандри.

Великим моїм нещастям було те, що в усіх цих пригодах я не найнявся простим матросом; хоча мені довелося б працювати трохи більше, ніж я звик, але зате я знав би обов'язки й роботу моряка і зміг би з часом стати штурманом чи помічником капітана, якщо не самим капітаном. Але така вже була моя доля – з усіх шляхів вибрати найгірший. Так вчинив я й цього разу: в гаманці у мене водилися гроші, на мені був пристойний одяг, і я завжди був на судні справжнім джентельменом, тому нічого там не робив і нічому не навчився.

У Лондоні мені пощастило потрапити (із перших же кроків) у хорошу компанію, що не часто трапляється з такими розпущеними молодиками, які збилися з пуття і яким я був тоді, тому диявол не дрімає і негайно розставляє їм якісь пастки. Але не так було зі мною. Я познайомився з одним капітаном, який незадовго перед тим ходив до берегів Гвінеї, й оскільки цей рейс був для нього дуже вдалим, то він вирішив вкотре вирушити туди. Він полюбив моє товариство – я був на той час приємним співрозмовником – і, дізнавшись від мене, що я мрію побачити світ, запропонував мені їхати з ним, сказавши, що мені це нічого не коштуватиме і що я буду його співтрапезником і другом. Якщо ж у мене є можливість набрати із собою товарів, то, можливо, мені пощастить, і я отримаю весь виручений від торгівлі прибуток.

Я прийняв пропозицію; зав'язавши дружні стосунки з цим капітаном, людиною чесною і довірливою, я вирушив з ним у дорогу, прихопивши із собою невеликий вантаж, на якому, завдяки повній безкорисливості мого друга капітана, отримав досить непоганий дохід: за його вказівкою я закупив на сорок фунтів стерлінгів різних брязкалець і дрібничок. Ці гроші я зібрав за допомогою своїх родичів, з якими листувався і які, як я припускаю, переконали мого батька чи, вірніше, матір допомогти мені хоч невеликою сумою у моїй першій справі.

Ця подорож була, можна сказати, єдино вдалою з усіх моїх походеньок, чим я зобов'язаний безкорисливості та чесності мого друга капітана, під керівництвом якого я, крім того, набув неабияких знань з математики й навігації, навчився вести корабельний журнал, робити спостереження і взагалі дізнався багато такого, що необхідно знати морякові. Він отримував задоволення від занять зі мною, а я – від навчання. Одним словом, у цій подорожі я став моряком і купцем: виручив за свій товар п'ять фунтів, дев'ять унцій золотого піску, за який, після повернення до Лондона, отримав майже триста фунтів стерлінгів. Ця удача сповнила мене амбітними мріями, які згодом довершили мою загибель.

Та навіть і в цю подорож на мою долю випало чимало негараздів, і головне – я весь час прохворів, підхопивши найсильнішу тропічну лихоманку [1] Хвороба жаркого клімату, до якої схильні переважно уродженці більш холодних країн і, отже, європейці. Примітним є один із проявів цієї хвороби: хворому море видається зеленим полем, й іноді трапляється, що, бажаючи пройтися цим полем, людина стрибає у воду й гине. внаслідок надто жаркого клімату, бо узбережжя, де ми найбільше торгували, лежить між п'ятнадцятим градусом північної широти й екватором.