Єжи Брошкевич - Велика, більша й найбільша

Іка вминала, здається, вже п’ятий плід. На заклопотаного Горошка вона позирнула з іронією. Але коли й вона глянула в вікно, її добрий гумор де й пропав. Іка скочила.

— Що це, — прошепотіла вона, — кінець світу? Чому немає зірок, а лише іскри і смуги?

Горошок труснув головою.

— Не будь дитиною, — сказав він. — Так і має бути. Адже ми так мчимо, що зірки нам в очах мерехтять.

— Ага, — полегшено зітхнула Іка. — Як ото дерева обабіч шосе, коли автомобіль дає сто кілометрів на годину?

— Атож.

Іка відчула себе певніше.

— Тож над чим ти так вболіваєш?

— Над чим? — перепитав Горошок, ніби звертаючись до самого себе. — Над тим, що нам треба робити. Що нас чекає?

Іка поважно глянула на нього. А потому додала:

— Не бійся. Настане час — довідаєшся.

Горошок знизав плечима.

— Все-таки ти дитина. — І раптом розсердився. — Як ти не розумієш, що ми тут, ніби та пара ослів. Дві доісторичні істоти… Невігласи… І взагалі — ніщо… І що ми взагалі зможемо зробити? Нічого! Навіть менше!

Проте Іка не збиралась піддаватись зневірі. І навіть не образилася на Горошка, хоч попервах очі у неї блиснули. Сталося так, як завжди у них бувало: коли одне втрачало мужність, друге ставало вдвічі сміливіше; коли одне починало вагатися, друге ставало удвічі впевненіше.

— Горошку! — сказала Іка. — Пам’ятаєш, що Рудий казав про тих стародавніх сталеварів? Хоч вони й були пра… як це сказати? Ага… плаістоличні, проте він їх шанує. Ну… Горошку… Адже ті твої істоти, мабуть, не дурніші за Рудого. І не до свого зоопарку нас везуть!

Горошок вдячно подивився на Іку. Він сів поруч неї і замислився.

— Ти зрозумій мене, — озвався він нарешті. — Зоопарк чи не зоопарк… не це важливо. А от що ми зможемо зробити для тих, які все це вигадали?

— А пам’ятаєш, що сказав Капітан?

— Пам’ятаю.

— Отож, — переможно посміхнулася Іка, — досить, якщо ми будемо такими, як завжди.

— То скажи: якими?

Питання нелегке. Справді, які вони? Ні надто розумні, ані надто гарні, ані надто хоробрі. Найзвичайнісінькі. Звичайна Іка, звичайний Горошок!

Чи цього досить? Невідомо.

І Іка, вперше з тієї хвилини, як вона стояла сама перед прохідною стіною в тому коридорі, — справді занепокоїлась.

— Якими? — повторила вона. — Хіба ж я знаю?

— От бачиш, — промовив Горошок.

Обоє замовкли.

Вони забули про овочі, про напої, про крісла, що могли самі чистити, і про грізну картину зоряного світу. Вони згадували. Думали.

Було дуже тихо. Так тихо, що діти чули власне дихання і неспокійне стукотіння своїх сердець.

Мовчки, заплющивши очі, згадували свої перші пригоди. І важкі, і радісні їхні хвилини.

Хоч що там казати, тоді вони чесно виконали свій обов’язок. Отож? Отож, вони зможуть виконати свій людський обов’язок і нині!

Вони хотіли розібратися в найголовнішому: в самих собі. Та, звичайно ж, у самих собі. Щоб іще раз перед цією Найбільшою і Найдивовижнішою Пригодою набратись відваги й розсудливості. Щоб переконати принаймні самих себе, що і тут вони зроблять усе, що зможуть.

А Срібляста Куля несла їх далі й далі, летячи до місця свого призначення.

Вона мчала крізь чорні космічні простори, осяяні смугами сонць, туманностей і зірок. Мчала майже в цілковитій тиші.

Порушували тишу тільки, стукіт сердець пасажирів і ледве чутний, ніжний кришталевий дзвін приладів, що керували польотом кулі.

У той самий час, коли з однієї сонячної галяви на Землі піднеслася вгору Срібляста Куля, на найбільшій планеті системи Веги, названій Дела, другий день засідав Надзвичайний З’їзд представників усіх вегів.

Такі з’їзди скликалися дуже рідко.

Останній з них відбувся ще замолоду стасорокарічного Голови з’їзду і скликаний був з приводу першої трансгалактичної експедиції, в якій повинні були брати участь самі веги, а не тільки, як бувало досі, наукова апаратура.

Нинішній з’їзд представників усіх вегів скликано через надзвичайні обставини.

А саме, в зв’язку з відкриттям космічною науковою експедицією цивілізованого життя на малій планеті невеликої сонячної системи.

Наукова експедиція повідомила, що та цивілізація дуже молода, примітивна і що за першими інформаціями життя на тій планеті (що її мешканці звуть Землею) розвивається вже давно, однак тільки останнім часом почала набирати темпів розвою, притаманних технічній цивілізації.

У відкритті тому, здавалося б, не було нічого незвичайного. Раз у раз веги відкривали у зоряному всесвіті не тільки сліди життя, але й планети, заселені розумними істотами. З багатьма з них веги співробітничали, приятелювали, допомагали їм у розвиткові.