Єжи Брошкевич - Велика, більша й найбільша

А коли вони врешті облишили нарікання і дійшли до висновку, що на тих самих іменинах зможуть потанцювати, — Ічин батько й сказав, що “діти теж люди”. Потім батько Горошків запитав: “Але про що йдеться?”, — і в кімнаті, де Горошок з Ікою про щось сперечалися, запала раптова тиша.

Горошкова мама, яка саме вигравала, не любила розмов за картами.

— Ми граємо, — спитала вона, — чи ми розмовляємо?

На якийсь час усі замовкли. Горошкова мама, якій спершу таланило, програла партію. Тут вона і спитала:

— То що ти хотів запропонувати?

Ічин батько посміхнувся.

— Поїздку за місто.

— Що? — вигукнули враз обидві мами. — Пустити ді тей самих ? За місто? Куди? Як?

— Хіба я сказав “самих”? — здивувався Ічин батько.

У сусідній кімнаті хтось ніби тихесенько захихотів.

Батьки перезирнулися, Ічина мама посварилася пальцем на чоловіка, а Горошків батько не витримав і голосно розреготався.

— Тітка Педагогіка їде завтра до Казимежа на Віслі, — повідомив Ічин батько солоденьким голосом. — Вона телефонувала й питала, чи не відпустимо ми з нею дітей. Як гадаєте, можна?

І тоді з кімнати, де було досі тихо, долинув гучний крик:

— Можна! Мож-на! Мож-на! Мож-на!

І Іка з Горошком — нога в ногу, рука в руці, пліч-о-пліч, карбуючи крок, — увійшли до кімнати, гукаючи в такт: “Мож-на! Мож-на!” — вони обійшли довкола столу і зі скромною міною стали коло Горошкового батька, який сказав:

— Пропозицію прийнято. Можна.

— А тітка Педагогіка їх не заморочить? — проговорила Ічина мама, хоч таке й не годилося казати про тітку.

— Ні, — відповів Ічин батько. — Вона їде разом з нареченим.

— Аа-а-а? — сказали всі.

А потім Ічин батько вельми серйозно спитав дочку й Горошка:

— А ви не замучите тітку Педагогіку?

— Ні в якому разі, — заявила Іка.

— А що скаже Горошок?

Горошок задумливо похитав головою.

— Я от що міркую, — сказав він, — чи існує взагалі на світі сила, спроможна замучити тітку Педагогіку.

Отак і ухвалено, що діти теж люди і тим-то вони поїдуть з тіткою Педагогікою й її нареченим за місто до Казимежа.

Тітка Педагогіка була, по-перше, ніяка тітка, а просто — приятелька Ічиної мами. По-друге, її ім’я було зовсім не Педагогіка, а Данна. А по-третє, Педагогікою її прозвали за її ж розповіді, що ніби головне — виховання і виховання згідно з новітніми даними науки, тобто педагогіки.

Справді, тітка була дуже мила, поки не згадувала про педагогіку. На щастя, це траплялося не частіше як раз на день.

А недавно тітка закохалася в одного знайомого Горошкового батька і дуже притихла. Бо ж її наречений теж був людина балакуча і не любив, щоб його перебивали.

З Варшави до Казимежа їхати близько чотирьох годин поїздом і годину автобусом. Перші півтори години говорив лише тітчин наречений, а тітка розчулено слухала.

Слід зрештою визнати, що цей великий, рудий і веснянкуватий наречений був неабиякий оповідач, хоч інколи його й важко було зрозуміти, бо говорив він про дуже складні речі.

Він говорив про археологію. Сам був науковець, спеціаліст по розкопках, а нещодавно відкрив якісь надзвичайно цікаві сліди слов’янського поселення півторатисячолітньої давності.

— Стлашенно цікаво, — говорив він, вимовляючи “л” замість “р”, — плосто-таки стлашенно.

— Ах! — зітхала Педагогіка.

— Це буде сенсація, — кивав головою Рудий.

Іка штовхнула Горошка ліктем.

— Чуєш? — прошепотіла вона. — Що таке сенсація?

— Сенсація? — перепитав її Горошок. — Це щось надзвичайне. Страшенне і надзвичайне.

— Так, — замислився вголос Рудий, — це буде стлашенна сенсація.

І замовк.

Усі мовчали. В купе вони були тільки вчотирьох. Поїзд йшов серед лісу, — прекрасного осіннього лісу, золотого, червоного, жовтого, липі подекуди вирізнялася важка зелень сосон.

Замріяні спокійні дні, очей принада.

Люблю я осені прощальний смуток.

То тітка Педагогіка почала декламувати вірша. Коли вона замовкла, Рудий попросив:

— Повтоли ще лаз, селденько.

Вона повторила.

Всіх захопила музика цього вірша про осінь, кожного на свій манір. Іка дивилася на осінній ліс, і її темні очі ще більше потемнішали. Рудий примружився і поклав свою руку на тітчину долоню.

А Горошок дивився на тітку Педагогіку: його вразила не тільки краса вірша. Його вразило тітчине обличчя: він постеріг, що негарна тітка Педагогіка раптом покращала. Зникли суворі зморшки на чолі, очі роз’яснив лагідний усміх, голова злегка схилилася на плече. Як це сталося? Яким дивом різкий голос тітки Педагогіки став такий теплий і лагідний?