Кхогендронатх Митро - Бхомбол-ватажок

Бхомбол пальцем продовбав дірку в бамбуковій маті і побачив, що дядько Шошті поставив велосипед під крамницею.

— Вітаю вас! — сказав крамар, підводячи голову.

— Макхоне, чи не розживуся я в тебе тютюну? — спитав дядько Шошті, присівши на краєчок ослона.

— Гей, Мадхобе! — гукнув крамар. — Мад-хо-о-бе! От капосний хлопчисько! Щойно був тут — і вже зник. Тільки й знає, що стовбичити на станції!

— Я бачив тут якогось хлопчака, — зауважив дядько. — Може, то він?

Бхомбол посміхнувся: дядечко Шошті не впізнав його.

— Та й мені так здалося, — відказав Макхон. — Ну гаразд, я зараз помию руки й дістану сам.

— Добре, — мовив дядько Шошті і, видобувши з кишені книжечку для нотаток та олівець із нікельованим наконечником, почав щось шукати в ній.

Скориставшись з того, що дядько Шошті одвернувся, Бхомбол вибрався із свого сховища на дорогу й подався до села.

Він біг, весь час озираючись назад, на дядька Шошті. Але той усе ще гортав собі книжечку. Бхомбол боявся, щоб він не обернувся і не поглянув на дорогу. Хоч би там що, а треба добігти до заростів біля повороту й сховатися там. Та до них було ще далеко! Від швидкого бігу Бхомболу сперло дух. Лишилося кілька кроків… Все! Добіг!

Хлопець присів під деревом і віддихався. У горлі в нього пересохло від спраги, але води поблизу не було. Коли нап'єшся води з рисового поля, то неодмінно занедужаєш. А до села ще було далеченько. Однак попереду край дороги стояла хатина. Над її дахом ледь помітно струмів димок.

Сонце припікало дедалі дужче. Воно завжди палить у таку пору року. Хлопець занудьгував за домівкою. Він поглянув угору. По небу, наче журавлині ключі, пливли попелясті хмарки, а слідом за ними бігли їхні тіні.

Побоюючись, що його може помітити дядько Шошті, Бхомбол не пішов дорогою, а попростував до хатини заростями.

Підійшовши ближче, він зрозумів, що це була кузня. Важко сопіли ковальські міхи, а язики полум'я, наче червоні гадюки, погойдували своїми гнучкими шиями й сичали. Коваль кував лемеші, серпи і великі ножі. Бхомбол давно мріяв придбати великого ножа, такого гострого, щоб до його леза не можна було доторкнутися, не порізавши пальця. Та він нічого не сказав ковалеві про ніж, а просто попрохав води.

Голова в коваля була обмотана темною ганчіркою. Одяг на ньому був брудний і чорний, як сажа, а жилаве тіло мало колір залізної окалини. Схопивши кліщами леміш, він поклав його на вогонь і звів очі на Бхомбола.

— Ти звідки? — здивовано спитав він, побачивши, що хлопчик незнайомий йому.

— З Дургапура, — відповів Бхомбол.

— А де це Дургапур?

— Он там, — показав Бхомбол. — Я дуже хочу пити. Дайте мені води.

— Води? — Коваль озирнувся довкола, потім приніс із кутка глечик і налив у коряк води.

Стінки глечика взялися багаторічною пліснявою. Досить було глянути на глечика і його господаря, щоб одразу розхотілося пити. Та коли людина конає від спраги, вона питиме яку завгодно воду. Напившись, Бхомбол знову вирушив у напрямку села.

Станція лишилася далеко позаду, а до села було вже рукою подати. Воно виявилося чималим. Тільки-но Бхомбол ввійшов у село, як побачив ліворуч будинок гончара. Наближалося свято Пуджа, і гончар ліпив статую Дургі.

Бхомбол зголоднів. Він вийняв з чадора грушу і почав жадібно їсти. Наминаючи грушу, хлопець розглядав будинок гончара. В садку біля самого паркану він побачив батавський лимон. Дерево рясніло овочами. Стиглі лимони були схожі на кульки з щирого золота. Бхомбол озирнувся довкола і переконався, що поблизу нікого нема. Жінка гончара готувала в хаті обід, а господар сидів за будинком. Заткнувши за пояс край дхоті, Бхомбол майнув через паркан і, як білка, видерся на дерево. Дерево гойдалося, листя шелестіло. Не встиг хлопець вирвати лимон, як з будинку пролунав крик гончаревої дружини:

— Хто це там виліз на дерево?

Бхомбол не озвався. Затиснувши лимон під пахвою, він почав швидко злазити. Гончарева жінка, схопивши чаплію, кинулась до дерева.

— Злодій! Злодій! — пронизливо кричала вона.

На її галас прибіг гончар з дрючком у руці і став прямо під деревом. Бхомбол зрозумів, що справи його кепські. Коли ще трохи опуститись, він зможе дотягнутися ногою до паркану, але гончарева дружина саме стояла біля паркану.

— Злазь! Негайно злазь! — кричало подружжя, розмахуючи чаплією і дрючком.

Бхомбол розумів, що коли він злізе, йому не минути лиха. Ну, а коли залишитись на дереві, вони скличуть людей і силоміць стягнуть його. Тоді вже не втекти.