Микола Носов - Щоденник Миколки Синицина

— А ви самі чого прийшли?

— А ми теж ішли, ішли і зайшли. Бачимо — ти тут сидиш, ну й зайшли на тебе подивитись.

— Брешете! У вас, напевне, твердості забракло, от ви й прийшли на бджіл подивитись.

— У нас, — кажемо, — твердості більше, аніж у тебе: ти перший прийшов.

Ми засперечались, у кого більше твердості — у нас чи у нього. Тут почулися кроки. Ми оглянулись і побачили Юрка. Він почув, про що ми сперечались, і каже:

— У вас у трьох немає ніякої твердості.

— Чому?

— Тому що ви розпочали працювати і кинули на півдорозі. У кого є твердість, той не кидає роботи, незважаючи ні на які труднощі.

— А ми й не кинули, — каже Павлик. — Ми просто хотіли трішки відпочити, а тепер знову будемо працювати.

— От і добре! — каже Юрко. — Ви зробіть собі сітки і приходьте. Працюватимемо з усією ланкою. А зараз ідіть, щоб бджоли не пожалили.

— Ми трішки подивимось і підемо, — сказав Павлик.

Ми потихеньку присіли коло вулика і стали дивитись на бджіл. Вони виповзали одна за одною з льотка і летіли по мед. Інші бджоли, навпаки, звідкись прилітали і заповзали у вулик. Коло льотка весь час товпилися бджоли. Ось і ожив наш вулик! На нього було радісно дивитись. Потім ми пішли додому, дістали марлі та дроту й заходилися робити сітки. З цим ділом ми проморочились до вечора, і сітки у нас вийшли гарні. І ніякої нудьги не було.

От сьогодні який щасливий день! Наша ланка в повному складі зібралася зранку на пасіці. Всі хлопці принесли сітки, а Юрко приніс димар. Ми назбирали в саду гниляків і поклали у димар. Юрко розпалив їх і роздмухав. Димар працював справно.

Ми відкрили вулик і заглянули всередину. Леле, скільки там було бджіл! Воші щільно одна до одної сиділи на рамках.

Деякі бджоли вилазили на рамки вгору, але Юрко відразу ж пустив на них дим, і вони сховалися назад.

Потім Толя вийняв одну рамку з вулика. І отут ми й побачили, як бджоли будували стільники. Вони робили з воску такі довгі шестикутні трубочки і ліпили їх поряд одну з одною, так що виходили суцільні ряди трубочок, або комірок.

Ми мерщій поставили рамку на місце, щоб не заважати бджолам працювати.

Дивовижні комахи бджоли — як вони ловко уміють будувати стільники! Дивишся на стільники, і просто не віриться, що їх роблять звичайні бджоли, до того ці стільники правильні та гарні. Звичайно, багато які інші тварини теж дуже розумні, наприклад собаки. Але жоден собака не зміг би зробити таких стільників!

Сьогодні до нас на пасіку прийшла Галя і принесла фотоапарат. Вона сказала, що зніме нас разом з вуликом. Усі хлопці вишикувалися посаду вулика, тільки нам з Сергійком та Павликом не було місця. Ми стали позаду хлопців, але там нас не було видно. Тоді ми сіли спереду нулика. Галя навела апарат, клацнула — і готово! Цікаве діло фотографія! Клацнуть тебе, а потім — у проявник. Я раз бачив, як проявляють карточки. Полощуть, полощуть, спочатку нічого нема, а потім — ой леле, людина лізе! Цікаво, яка вийде карточка. Тільки я дуже боюся, що вийду безокий, бо кліпнув, коли Галя клацнула апаратом. У мене вже був такий випадок: нас знімали усім класом, а я кліпнув, от і вийшов на карточці з заплющеними очима, неначе сплю сидячи. Мене тоді всі хлопці лаяли: «Ех ти, тетеря сонна! Всю карточку зіпсував!» Ніби я винен!

О і яка досада! Ще не готова карточка. Галя каже, плівка ще не просохла. Ми питаємо, чи добре ми вийшли. Вона каже:

— Ось завтра зроблю карточку, побачимо.

Я дуже хвилююся: сліпий я чи з очима? І як це я умудрився кліпнути в такий час!

Швидше б завтра настало!

Карточка готова! Всі хлопці добре вийшли, тільки я вийшов з відкритим ротом. Не збагну, як це я умудрився розкрити рота! Все гарно. І очі є, а рот відкритий. Хлопці знову лають мене:

— Навіщо тобі потрібно було рота роззявляти?

— Я ненавмисне.

— «Ненавмисне»! Ти б іще язика висунув!

— А вам що? Адже ви гарно вийшли.

— Ми то гарно, а ти весь вигляд псуєш.

— Чим же я його псую?

— Та сидиш із роззявленим ротам, мов акула! Тоді я став просити Галю:

— Галю, чи не можна мені чим-небудь рота замазати?

— Чим же його замазати? — каже Галя. — По-моєму, ти добре вийшов. Дуже схожий.

— Атож, — кажу я, — схожий! Хіба я такий? Я гарний.

— Ну, ти й тут дуже гарний.

— І зовсім не гарний. Тут у мене якийсь пришелепкуватий вигляд вийшов.