Клайв Люїс: Лев, Чаклунка і стара шафа

— Наступного разу! Наступного разу! Не забудь. І швидше повертайся.

Едмунд мов прикипів поглядом до саней, які за мить зникли з поля його зору, коли почув, як хтось кличе його на ім'я. Він озирнувся і навпроти побачив Люсі, яка виходила з лісу.

— Ой, Едмунде! — вигукнула вона. — Нарешті і ти сюди потрапив. Просто дивовижно, правда? А тепер…

— Гаразд, — перебив її Едмунд, — бачу, ти мала рацію: це справді чарівна шафа. Тобто я перепрошую тебе, якщо хочеш. Але скажи, де ти блукала стільки часу? Я скрізь за тобою шукав.

— Якби я знала, що ти теж опинишся тут, я б тебе зачекала, — відповіла Люсі. Вона була занадто щаслива і схвильована, аби зауважити, як роздратовано розмовляв із нею Едмунд і що обличчя його при цьому було червоне і… якесь не таке. — Я снідала з паном Тамнасом. Це фавн. Він такий добрий. Біла Чаклунка не покарала його за те, що він мене відпустив. Він сподівається, що вона нічого не довідається і… що врешті все минеться.

— Біла Чаклунка? — спитав Едмунд. — А хто вона?

— О, це жахлива особа, — мовила Люсі. — Вона називає себе королевою Нарнії, хоча не має жодного права бути королевою. Всі фавни, дріади, наяди, гноми, звірі — зрештою, всі добрі створіння — просто ненавидять її. Вона може обертати людей у камінь і робить всякі жахливі речі. Вона наклала чари на Нарнію і тому тепер тут вічна зима. Зима й зима, але Різдво не настає. Ніколи! А їздить вона на санях, запряжених північними оленями, має чарівну паличку в руці, та ще на голові в неї корона.

Едмундові вже й так було зле від того, що з'їв стільки солодкого, а коли почув, що пані, з якою він ото заприятелював, насправді зла чаклунка, йому стало ще гірше. Та, однак, він понад усе хотів рахат-лукуму.

— Хто тобі наговорив цих дурниць про Білу Чаклунку? — поспитав він.

— Фавн, пан Тамнас, — відповіла Люсі.

— Не варто довіряти всьому, що говорять фавни, — промовив Едмунд, прагнучи надати своєму голосу якомога більшої переконливості, наче йому було відомо про фавнів значно більше, ніж Люсі.

— Хто тобі таке сказав? — здивувалась дівчинка.

— Це всі знають, — відповів Едмунд, — поспитай кого хочеш. Але скільки можна стовбичити отут на снігу? Ходімо додому.

— Ходімо, — погодилась Люсі. — Едмунде, я так тішуся, що ти теж сюди потрапив. Тепер усі повірять в Нарнію, коли ми обоє тут побували. Це буде чудово!

Але Едмунд собі думав, що йому не буде так весело, як їй. Він був готовий визнати рацію Люсі перед Пітером і Сюзан, але відчував напевно, що ті підтримають фавнів та звірів. Сам же він радше схилявся на бік королеви. Хлопець не уявляв, що йому казати і як зберегти свою таємницю, коли всі знай говоритимуть про Нарнію.

Тим часом вони пройшли вже добрий шмат дороги і в одну мить замість гілок відчули на собі дотик хутра, а далі обоє вийшли зі шафи у порожню кімнату.

— Слухай, Едмунде, — сказала Люсі, глянувши на брата, — ти жахливо виглядаєш. Тобі погано?

— Ні, зо мною все гаразд, — відповів Едмунд, але це не була правда: почувався він справді дуже зле.

— Тоді ходімо пошукаємо всіх, — сказала Люсі. — Нам так багато треба їм розповісти! А які дивовижні пригоди нас чекають, коли ми разом там опинимось!

Діти ще бавились у піжмурки, отож Едмунд та Люсі знайшли їх не одразу. Коли врешті всі зібралися у довгій залі, де ото стояли лицарські обладунки, Люсі випалила:

— Пітере! Сюзан! Це правда. Едмунд теж бачив. Через шафу справді можна потрапити в ту країну. Ми з Едмундом там були. Ми зустрілися у лісі. Говори, Едмунде. Розкажи їм.

— У чому річ, Еде? — запитав Пітер.

Отут ми підійшли до одного із найприкріших моментів нашої історії. Едмунд і так почував себе не надто добре, а ще він сердився на Люсі, бо правда, як з'ясувалось, таки була на її боці. Якусь хвилю він іще вагався, що йому робити. Та коли ото Пітер поставив йому питання, Едмунд вибрав найгірше, що лиш можна було собі у цій ситуації уявити: вирішив заперечити все, що сказала Люсі.

— Розкажи нам, Еде, — попрохала Сюзан.

Зверхньо змірявши сестру, мовби він набагато старший від неї (а між ними був лише рік різниці), з коротким смішком, Едмунд недбало кинув:

— Ага, так, ми з Люсі бавились… вдавали, буцім уся ця історія про країну в шафі правда. Для сміху, звісно. А насправді там нічого немає.

Бідолашна Люсі зиркнула на Едмунда широко відкритими оченятами і вибігла геть з кімнати.

Натомість Едмунд з кожною хвилиною робився гіршим і гіршим. Він навіть вирішив, що здобув велику перемогу! І завершив у тому ж дусі: