Вадим Собко - Скеля Дельфін

В цю мить густо заревла сирена на теплоході. Через півгодини «Крим» вирушить у путь. Борис Петрович згадав, що йому треба поспішати. Він затримався через хлопчаків і згаяв марно багато часу.

Схопивши свій чемодан, він швидкими кроками збіг по трапу на нижню палубу і пішов до сходнів, де вже давно не було жодної людини.

Чоловік у сірому костюмі теж узяв свій невеличкий шкіряний чемодан, що стояв поруч з кріслом, і, не поспішаючи, зійшов на пристань.

На околиці міста, в красивому будинку з білого каменю, що стоїть у садку, живе Варвара Павлівна Кивенко. Варвара Павлівна, висока, огрядна жінка, живе тут уже дуже давно. Усі сусіди встигли змінитися кілька разів, а вона все залишається жити в своєму білому привітному будиночку. Мало хто знає, з чого живе вона, але ніхто ніколи не бачив, щоб вона ходила кудись на роботу або працювала дома. Проте Варвара Павлівна користується неабиякою повагою в сусідів і інакше, як мадам Кивенко, її не називає ніхто.

У маленькому будиночку ще живе робітниця, що вдень торгує на пристані яблуками з садка мадам Кивенко, та хлопчик Вася, далекий родич Варвари Павлівни. Зранку він ходить у школу, вдень пропадає невідомо де, а ввечері допомагає робітниці робити чисто всю домашню роботу.

Інколи до мадам Кивенко приходять гості. Вони приходять з другого краю міста. Ці люди були різні віком, різні на вигляд. Інколи до неї ж заходять матроси з іноземних пароплавів, але що вони там роблять — не знає ніхто; та ніхто й не цікавиться таким питанням, у кожного багато свого клопоту.

А мадам Кивенко походжає по своїх володіннях, по саду й будинку в червоному капоті і співає арії з опери «Кармен».

Голос у неї хрипкий, і коли вона виспівує навіть найніжнішу арію, шибки у вікнах тихо вібрують і дзвенять.

Коли перші вечірні сутінки млистою пеленою закривали місто і з моря почав повівати легенький і приємний бриз, Петро Андрійович Глоба постукав у хвіртку садка мадам Кивенко.

Він постукав впевнено, добре знаючи, куди йде, і в ту ж мить залилося дзвінким гавкотом маленьке собача, що його мадам Кивенко завжди носила на руках, опускаючи на землю тільки в надзвичайних випадках.

Робітниця відчинила хвіртку, і Петро Андрійович зайшов до господи мадам Кивенко. У руці він ніс невеличкий шкіряний чемодан. Золотий годинник поблискував на лівій руці.

Мадам Кивенко зустріла гостя на веранді. Хвилину вона розглядала його, намагаючись впізнати.

Потім, мабуть, пізнала, захвилювалась, заметушилась і поспішно запросила в хату, злякано оглядаючись навколо.

Коли Вася прийшов додому, Варвара Павлівна і Глоба сиділи одне проти одного за столом, а на столі стояло кілька пляшок молодого вина, У великій вазі лежали фрукти з саду мадам Кивенко, але гість не звертав на них уваги. Він наливав собі півсклянки молодого, терпкого, рожевого і прозорого вина, потім доставав звідкись знизу, не то з кишені, не то з-під стола, пляшку горілки, доливав склянку доверху, одним духом випивав цю нестерпну суміш і нюхав шматочок чорного хліба. Дивним було те, що він нітрохи не був п’яний, хоч випив, мабуть, уже чимало.

Коли Вася увійшов, вона повернулася до нього разом із стільцем і простягла долонею вверх руку — важку руку з пухкими і короткими пальцями. Кілька перснів перетягало їх у різних місцях, і пальці нагадували сардельки.

— Ну, давай! — сказала вона.

Вася поліз у кишеню і витяг цілу жменю срібних монет і один паперовий карбованець. Все це він з острахом висипав на долоню мадам Кивенко і відійшов до дверей.

Варвара Павлівна почала рахувати гроші. Глоба зацікавлено спостерігав усю що сцену.

— Чотири вісімдесят, а де ще полтиник? — грізно спитала мадам Кивенко, і щоки її, червоніючи від випитого вина, стали сизуватими.

— Мало кидали сьогодні…— намагався виправдатись Вася, червоніючи і відходячи все ближче й ближче до дверей, — я вам завтра принесу більше.

Вася жив у Варвари Павлівни, і вона годувала його, але кожного дня хлопець мусив приносити своїй тітці п’ять карбованців. Він добував їх найрізноманітнішими способами: діставав монети з морського дна і носив чемодани через усе місто, але дуже часто траплялося так, що п’яти карбованців не назбиреться. Вася витримував цілу бурю гніву і знущань мадам Кивенко.

Так і того дня вона підвелася зі свого місця й підійшла до Васі, грізна й червона.

— Давай сюди полтиник, — повторювала вона, стримуючись, щоб не лаяти Васю при Глобі.