Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

- Друга двері наліво - жіноча ... Третя - чоловіча.

Ми зніяковіли, але пояснювати нічого не стали.

... Ніколи в житті я так не поспішав. Здавалося, що я роздвоївся: перше «Я» рвалося вперед, а друге «Я» ніяк не могло встигнути за першим.

В метро по ескалатору вниз ми котилися горохом, незважаючи на гучне застереження радіотеті: «Бігти по ескалатору забороняється!» А потім на «Арсенальній» - вгору, аж серце з грудей вискакувало.

І на двадцятому тролейбусі хотілося вистрибнути і випередити його: так він, здавалося, повільно йде ...

А по горі мимо церкви Різдва Богородиці бігли так, що п'яти стосувалися потилиці.

Нарешті ... От воно ... Ось це прокляте місце! .. Всі троє ми кинулися на коліна і почали повзати на четвереньках. Колючий дереза ​​дряпала щоки, лізла в очі, заплутувалася в волоссі ... Часів не було ... Ви можете сміятися, але я навіть водив над землею вухом, сподіваючись почути цокання (так сапери водять міношукачем). Цокання не було. Мені тільки здалося, що я чую, як тяжко б'ється піді мною гігантське серце землі. Це глухо билось у мене в грудях моє власне серце.

- Ось тут ти йому дав підніжку ... - бурмотів, повзаючи, Ява. - Ось тут ви котилися ... Тут ти сидів на ньому ... Ось тут тебе з нього стягли ...

Я раптом сів на землю, відчувши, як все тіло моє стало безсилим і млявим.

- Ява, - тихо сказав я, - вони витягли їх з кишені. Коли стягували мене за штани ... Точно ... Я навіть відчув тоді чиюсь руку в кишені. Але я нічого такого тоді не подумав ...

Ява і Валька теж сіли на землю. Ми сиділи і мовчки переглядалися ... Час від часу не легше! Якщо до сьогоднішнього дня я був, як то кажуть, умовним злодієм (так як годин-таки не крав, хотів повернути і, головне, міг повернути), то тепер усе було набагато складніше - я не міг повернути годинник. Адже ось: крав не крав, а через мене годинника не стало, і за всіма законами я за них відповідаю! За всіма законами я - злодій!

- Ідемо до будки! - Схопилася з землі Валька. Я безнадійно зітхнув і з гірким жалем подивився на неї: і що вона говорить? Ну ми підемо, ну ми скажемо:

«Віддай!», А він тільки хмикнет глузливо: «Знати нічого не знаю!» Піди доведи, що вони взяли! Вона хоче, щоб мій заклятий ворог, з яким я сьогодні так бився і якого я, по совісті сказати, переміг, був до мене добрим і чуйним. Ось дивна!

- Ідемо до будки! - Твердо повторила Валька. - Якщо не хочете, я одна піду!

- Та що там одна ... - буркнув Ява, піднімаючись і кидаючи погляд у мій бік: - Йдемо ...

- А-а ... - безнадійно махнув я рукою, але теж піднявся (ще, чого доброго, подумають, що я боюся!).

Ми йшли стежкою один за одним: попереду Валька (вона найбільше вірила в успіх справи), потім Ява (він намагався вірити - заради Вальки), а за ним вже я (який зовсім не вірив).

Ми йшли в лігво ворога ... Я відчував себе розвідником, якого закидають у німецько-фашистський тил. Я не боявся, ні, просто не дуже хотілося даремно отримувати ляпаси.

- А де він зараз? Ти знаєш? - Запитав Ява у Вальки.

- Напевно, за сараями - там у них штаб ... Або на майданчику - у футбол грають ... Або дома. Я знаю, де він живе, - впевнено сказала Валька, В «штабі» за сараями жодного «воїна» не було ... На майданчику теж.

- Пішли додому до нього! Скажімо матері, що ми в міліцію заявимо, і взагалі ... За це і в колонію відправити можуть! - З жаром сказала Валька.

- Он він! - Вигукнув раптом Ява.

З парадного, де жила Валька, вийшов Будка. Ми кинулися до нього. А той і не думав тікати. Мені навіть здалося, що, коли він нас побачив, очі його радісно спалахнули.

- Де годинник? - Підскочила до нього Валька.

- По-перше, де ваше «здрастє»? - З єхидною усмішечкою сказав Будка. - Які ви нечемні, невиховані ... Невже вас мама не вчила, як треба себе вести?

- Ти нам зуби не заговорюй! Де годинник? - Виставивши нижню щелепу, грізно сказав Ява.

- Ой, як страшно! Я почну заїкатися! Не потрібно мене лякати! - Знущався Будка.

- Де годинник?! - Зло повторив Ява.

- Так про які годинах, вибачте, йде мова? - Невинно закліпав очима Будка.

- Про тих самих, які ви витягли у нього з кишені! - Крикнула Валька, тицьнувши пальцем в мою сторону.

- Позолочені? З чорним циферблатом? Марки «Салют»?

- Так! Так! Так! - Вигукнув я радісно.

- Не бачив, - зітхнув Будка і скрушно похитав головою.

- Ах ти ... гад! - Крикнула Валька,

- Не кричіть на мене ... я нервовий. На мене навіть мама в дитинстві не кричала.

«Так я і знав! Ну що з нього візьмеш? »- Віддай годинник, а то ... - Я затнувся, так як сам не знав, що ж тепер робити.