Юрій Збанацький - Морська чайка

— Нічого з того не вийде, — сказав я. — Кинув би ти майструвати цього «супутника», давай краще голубник зробимо.

Коська знову насупився.

— А, ну тебе, ти порадиш… Ходім краще кролів погодуємо. Ми вийшли з майстерні. Під тополею мама вичитувала

Асикові:

— От приїдемо додому, я батькові все розкажу. Сором такий, — талановитий, геніальний хлопчик і з такими ось примхами.

— Я не хочу бути геніальним! Я не хочу бути талановитим! — кричав Асик.

— Ти сказився, Асику! Та скільки ж я тобі, ідіоту, вдовбуватиму в твою дурну голову, що ти талановитий, що ти не рівня всім отим котолупам.

— А вони не котолупи, вони «супутник» майструють…

— Ну і хай собі… А я тобі скрипку куплю. Самого Страдіваріуса здобуду. Ти в мене краще від Ойстраха гратимеш.

— Не буду грати.

Асикова мама, видно, дуже розлютилась.

— Ну, то й біс із тобою! Як вуха свого, не бачитимеш ти музичної школи. Вчись у звичайній. Дробики, дробики вирішуватимеш, телепю. Коли не хочеш бути талановитим — вчитимеш математику.

Асик замовк. Мабуть, та математика добре тримала його в лабетах. Згодом захникав:

— Куди хочеш піду… хоч і в музичну. Тільки відпусти до

моря…

Ми з Коською видряпались на кручу. Перед нами розкинувся безкраїй чорноморський степ.

— Ну й хникало отой Асик, — буркнув Коська.

— Йому та скрипка, як хрін тертий, — кажу я.

— Ніякого скрипаля з нього не вийде, — впевнено цвіркає крізь зуби Коська.

Ми швидко нарвали в степу трави для кози та кролів і повернулися додому. На подвір'ї було тихо. Мабуть, Асик уже пообідав і вклався спати.

— А тепер будемо майструвати, — сказав Коська.

Сам він почав стругати брусочки, а мені наказав відпиляти дошку.

— Тільки ж гляди мені,— попередив суворо. — Бо зіпсувати дошку неважко, а дістати в нас її важче, ніж стопудову каменюку з дна моря. Отож краще міряй. Чув таке прислів'я: «Сім разів одміряй, а раз одріж».

Я прислів'я те чув не раз. І вимірював не сім, а десять разів. Але, коли відпиляв дошку, вона виявилась коротшою аж на два пальці. По-моєму, в тому нічого не було страшного і непоправного, можна було брусочком доточити, та Коська розсердився, аж з лиця змінився.

— Ех ти, майстер-ламайстер! — вилаяв він мене. — До хочеш тепер, діставай мені дошку.

Я розгубився. Де ж я її дістану, коли тут, куди не глянь, — степ та море. Навіть загорожі тут кам'яні, не те, що в нас у Білорусії. От коли б мені додому хоч на хвильку потрапити, я звідтіля б повну автомашину привіз тих дощок.

— Дома, дома! — сердився Коська, не прийнявши до уваги моїх слів. — Ти мені тут подавай. Понаїздять тут усякі! Тільки дошки псують…

— Та я ж ненавмисне…

— А мені що з того? Де хочеш, бери дошку. В дідуся свого на горищі візьми. Там е…

Я згадав, що справді на горищі в дідуся є дошки. Тож, напевне, вони не потрібні дідусеві.

— Гаразд, — кажу, — я обов'язково випрошу. Дідусь не відмовить.

Коська розізлився ще більше.

— От іще балда-балдович! Він випросить! Та що, твій дід, думаєш, маленький? Так він тобі й дасть дошку. Гляди, такої дасть, аби витримав. Нишком візьми.

А й справді — для чого ще просити? Хтозна, дасть дідусь чи не дасть, а взяти непомітно — легше від усього.

— Тільки ходімо разом, — кажу. — Я дістану, а ти забереш. Коська побурчав трохи невдоволено, а потім згодився.

— Понаїздять, попсують дошки, а тоді швендяйся за ними, — всю дорогу невдоволено чмихав він.

Я поліз на горище, а Коська сховався за будинком. Я мав йому через віконце в даху викинути дошку. На горищі й справді знайшлася дошка. Я її швидко опустив додолу. І саме в той час, коли вже я вважав, що все гаразд, трапилось непередбачене: Коську помітила моя бабуся.

— А тобі, гемоне, мало котів! Ти вже за дошки взявся, вражило, злодійська твоя голова. Ось я тобі дам дошки, ось я тобі дам котів. Ану кинь, бусурмане, дошку, куди потяг!

Я так і завмер коло слухового вікна. Бачу — Коська дременув вулицею. Він таки не зважився взяти тієї дошки. Оглянувся, побачив мене на горищі, посварився кулаком. А бабуся загаласувала на все селище:

— Ти мені ще й кулаки будеш показувати? Ти мені ще й загрожуватимеш? Чекай же, голубе, ось я піду до твоєї баби.

Я сів на купу старих сіток, обхопив голову руками. На мене співчутливо дивилася морська чайка. Ех, чайко, ти не знаєш, як важко людині жити на світі. Особливо тоді, коли ти хочеш зробити щось якнайкраще, а воно виходить якнайгірше. Одна біда, та й годі!

А бабуся дивилася з вікна і посміхалася.