Юрій Збанацький - Морська чайка

— О, вже тому дідові закортіло будити дитину серед ночі. Сам, як той вовкулака, задрімає якусь часину та й подався в море, то вже й дитині не дає спокою. Ну я вже йому вичитаю, ну вже я йому накручу чуба…

Мені стало жаль дідуся — даремно на нього нападається бабуся.

— А мене зовсім дідусь і не будили, — одказую бабусі.— То я сам прокинувся. І сам весло взявся віднести.

— Еге ж, сам. Це вже дід твій запалив люльку та розшвендявся та розбухикався так, що й мертвого розбудить.

Я вже зрозумів, що бабуся замовкне не швидко, і для того, щоб чимось її здивувати, сказав:

— А я, коли виросту, теж рибалкою буду. Мама розсміялась.

— А конюхом уже не хочеш?

Сміючись, вона почала розповідати бабусі про «коникових дітей».

Але бабуся не дослухала. Вона, мабуть, ще не виговорилась сама.

— Отож-о! Як не конюх, так рибалка. Хай уже він, старий шкарбун, коли нічого за все життя не навчився, приманює ту рибу в морі. А тобі, онучку, не про те думати треба. Тобі треба вчитися, гарно вчитися, щоб грамотному бути. А коли виростеш — великою людиною будеш. Самим директором, а може, й завідувачем яким.

Я мимоволі чмихнув. Ну й смітна ж ця бабуся. В неї виходило так, що мій дідусь — отакий велетень, — був маленький, а отой лисий директор з будинку відпочинку — великий!

— А ти не смійся, хлопче, — напалась на мене бабуся, — а слухай, що бабуся каже. Я вже знаю, я вже бачила… я розумію. Та їж більше, бо он, бач, самі маслаки стирчать з-під сорочки. Що ж з тебе виросте? Будеш такий, як отой Хомка-пустомолот, що й з-під картуза не видно.

З тими словами бабуся поставила на стіл пахучі рожеві пундики, що аж кипіли в маслі, та смажену ставриду.

— Ану ось присувайся до столу та порадуй бабусю. Що ж я тобі — даремно смажила та випікала?

Мені хоч і зовсім не хотілося бути схожим на кругленького директора, але я й незчувся, як поїв майже всі пундики, бо вони були дуже смачні. А потім взявся за рибу.

— їж, їж рибку, — припрошувала бабуся. — Бо, бач, у рибалки мітиш, а риби їсти не любиш.

Поки я снідав, мама подалася до моря. Побачивши, що вона купається, я й собі кинув рибу, схопив вудку та побіг на берег.

Мама плавала в морі. О, вона в мене вміє плавати. На голову наділа гумову зелену шапочку та й міряє саженками. От коли б мені так навчитись. Попрошу маму, щоб повчила, ось тільки риби наловлю трохи.

Бички клюють, чіпляються на гачок. На моєму кукані вже плаває з десяток рибин, а мама кличе:

— Даньку, кидай ту вудку, пливи до мене.

— Зараз, мамо.

Мамі, мабуть, наскучило плавати самій. Вийшла на берег, лягла на гальку, спостерігає за поплавцем.

— Як твоя чайка, Даньку?

— їсть рибу, мов не в себе.

— Житиме, значить?

— Житиме.

Немигаючими очима мама дивиться в море, щось думає. Мені дуже хочеться узнати, про що думає мама, але я не маю часу розпитувати.

— А я теж колись збиралась стати рибачкою, — тихо каже мама.

Я з подивом дивлюся їй у вічі. Чи не жартує?

Ні, мама не жартувала. В її великих сірих очах було стільки задуми, стільки ніжності, а в самих зіницях так ласкаво і ніжно переливалося синє море.

— То чому ж не стала?

Мені дуже захотілося, щоб моя мама була рибачкою. Тоді і я вже напевне був би рибалкою. Як дідусь, з самого малечку ходив би в море, допомагав би мамі…

Мама зітхнула.

— Через татуся твого. Завіз він мене… Завіз далеко від моря. І дивно — мама тихо розсміялась. Схопила мене на плечі.

Я випустив із рук вудку і заверещав. Мама не звернула уваги на мій вереск. Занесла мене в море та й затопила з головою У воду.

— Ану плавати, рибалко, плавати, — примовляла вона. — Теж мені — рибалка, а плаває по-собачому. Ану давай разом зі мною, хлопче.

І я забувся про все. Хай ще трохи поголодує моя чайка, хай пожде мене Коська. Я повинен навчитись плавати. Я повинен плавати так, як мама, як моряк Жорка-одесит, що зміряв сажнями всі моря й океани.

Я весело змахував руками, бовтав ногами, випльовував з рота солону воду. І плив. Плив зовсім не гірше від мами. Отже чесне піонерське, не гірше!

Всівшись на старих сітках, пильно стежу за морською чайкою. Вона ще й досі ніяк не може до мене звикнути. Знає ж, бісова птаха, що саме я її годую, не даю померти з голоду, а втікає. Тільки з'явишся на горищі — відразу пішла, оглядаючись, в куток, ніби я не з в'язанкою бичків сюди виліз, а з гострою ножакою в руках.

Посеред горища лежать бички. Я жду — підійде до них чайка чи не підійде. Сиджу нерухомо, не зводжу очей з пташини. Вона довго стоїть в напівтемному кутку, неквапливо перебирає дзьобом своє пір'я. Потім, ніби скрадаючись, виходить з кутка. В мене аж серце завмирає, коли дивлюся на неї. Яка ж вона красива, оця морська чайка! Висока на своїх довгих трипалих жовтих ногах з качиними перетинками. В неї велика біла голова, товста шия, круглі, мов чорні намистинки, очі, розумні, допитливі і дуже добрі. Мені здається, що чайка хоче щось сказати, тільки не вміє. І я мимоволі сам починаю з нею говорити.