Юрій Збанацький - Морська чайка

Тут ми побачили довготелесого Іва з його Сімоною. Огризаючись, вони відступали до урвища. На пих насідали чимось обурені відпочиваючі.

— Ми не терпітимемо цих неподобств! — войовниче вигукував маленький дідусь в таких велетенських окулярах, що вони зовсім закривали його дрібне зморшкувате обличчя.

— Взяли звичку щоденно свої бугі-вугі викручувати в громадському місці,— підтримувала дідуся кругла, в зеленій сукні, схожа на іграшковий м'ячик, бабуся.

— Це чортзна-що! Це чортзна-що, товариство! — кип'ятився лисий чоловік у смугастій шовковій піжамі.— Замість того, щоб корисно відпочивати, — мусиш слухати якісь неподобні, пробачте на слові, мелодії!

Ів, по всьому видно, не дуже злякався. В одній руці він держав зелений ящик, а другою стискував лікоть Сімони.

— В чому справа, громадяни? Вам моя музика не подобається? А може, мені теж ваші мелодії не до смаку. Це справа особистих уподобань. Кому «Утомленное солнце» та «Розпрягайте, хлопці, коні», а кому, може, й західноєвропейські… В нас путівка така сама, як і в усіх інших.

Сімона нетерпляче і обурено знизувала плечима — мовляв, ще чого не вистачало — музика їм заважає, танці їм не дають спокою? А коли їй, Сімоні, хочеться танцювати?

Серед кущів замелькали білосніжний піджак і штани.

— Ага, ось директор іде, він розбереться, — сказав хтось.

Підкотився кругленький з коричневою лисиною і очицями-тернинками чоловічок.

— Що за шум? Чому шум, я питаю?

Білосніжно-коричневий директор запитально поблискував своїми тернинками.

— Знову магнітофон? Знову порушення громадського порядку? — напався він на Іва, збагнувши, в чому справа.

— Нудьга ж, товаришу директор, — скривився Ів. — Мухи ж дохнуть. Хіба ж це відпочинок?

Директор спалахнув од гніву.

— Коли вам не до вподоби паші порядки — ми не силуємо. Адже зрозумійте, молодий чоловіче, що розпорядок дня є розпорядок дня, а крім того — ваша музика… Ну, згодьтеся ж, будь ласка, що вашу музику не всяка натура зможе витримати. От люди й протестують, а я як відомо… — то я… А так шукайте собі іншого місця… Аби не на території будинку…

Білосніжно-коричневий директор дедалі зм'якшувався і зм'якшувався, аж поки й зовсім не охолов та не перейшов з пискливого крику на воркітливе бубоніння.

Про що саме йшла суперечка, ми так до пуття і не збагнули. Отож, постоявши трохи, подалися до Пав ликової мами.

Павликову маму ми знайшли в їдальні.

— Ой Павлику, дитинко, — забідкалась вона. — Ти їстоньки хочеш? Чому ж ти так пізно? Вже все віддали. — Павлик ображено зачмихав. Мама, щось подумавши, пообіцяла:

— Чекай, я повернуся за хвилинку.

Вона і справді швидко повернулася, ткнула синові в руки щось загорнене в газету.

— Поїж ось, синку. Та на вечерю не спізнюйся…

— Добре, — пообіцяв П'ятниця, схопивши того пакунка.

Ми сховалися в кущах біля якогось будинку і присіли на траві. П'ятниця розгорнув газету і жадібними очима вп'явся в шматки хліба та холодну котлету.

— Угу, — мурчав він, уминаючи бутерброд. — Бачиш, як їх тут годують? Котлетами.

Ми принишкли. Неподалеку почулись чиїсь кроки, долетіли слова.

— Даремно ми дозволяємо розперізуватися різним стилягам, — казав хтось невдоволено. — Тож уявіть собі тільки — молода людина, здорова, енергійна, тільки б працювати, а воно вже в будинку відпочинку під оту ідіотську музику викручується…

Я здогадався — то все ще про Іва говорять відпочиваючі.

— Батьки, то батьки в усьому винні,— почувся інший співучий голос.

Розсунувши густі кущі, я виглянув на стежку. Там стояло двоє відпочиваючих.

— Та буває, що й батьки дивляться на все те крізь пальці.

— Знаю я батьків цього Іва. Ніякий він не Ів — звичайним Іваном в метрику записували. А потім батько став кандидатом наук, а синок Івом. Закінчив десять класів і ось уже три роки байдикує. Вже й вуса посіялись, а він усе до інституту не вступить. То ж батькам дали оці путівки, а поїхав синок з подругою. В нього час є. На все є час — і на відпочинок, і на бугі-вугі. А батько сидить, статті пише, гроші заробляв.

Співрозмовники рушили далі. їхні голоси весь час віддалялись, затихали кроки.

— Виправляти таких треба… рішуче виправляти. Як бур'ян виполювати.

Павлик доїв котлету, облизався і раптом голосно розсміявся.

— Смішний він, цей Ів, правда? А я ніколи не стану стилягою.

Ви теж любите слухати розмови старших? Я дуже люблю. Особливо коли розповідають про війну та про різні пригоди. Або ще коли дідусь або бабуся згадують, як колись, ще до революції, людині важко жилося, — я тоді до півночі б слухав. Але не завжди мені подобаються ті розмови.