Юрій Збанацький - Морська чайка

В морі, там, де по зеленому полю йшли неширокі срібні смуги, стояли на приколі рибальські човни. Я знав від Коськи, що там, де стоять нерухомо в морі човни — найкраще береться риба. Рибалки не будуть кидати вудочок будь-де. Вони знають такі місця, де риба збирається косяками.

На сході все червонішим і червонішим ставало небо, навколо все світлішало і світлішало. Надходив новий гарячий день.

Нарешті ми від'їхали далеко від берега, розвернулися і опинились серед човнів та баркасів. Дідусь виключив мотора. Човен ще трохи пробіг і закрутився на місці. Дідусь дістав з баркаса великого заржавілого якоря на довгій вірьовці і, розмахнувшись, кинув його в море. Злетіли в повітря бризки, і на них враз зазолотилось сонячне проміння. Оглянувшись, я побачив, що з моря показався червоний кружок сонця.

Човен, покрутившись трохи, спинився. Дідусь перегукувався з рцбалками на сусідніх човнах.

— Бере?

— Бере, та не відпускає, Кузьмо Івановичу.

Виявилось, що вудити у відкритому морі не так просто. Дідусь узяв до рук вудку, на якій було намотано цілий клубок волосіні, причепив важке грузило до кінця, до теліпались не один, а три чи чотири гачки, і кинув грузило за борт. Воно потягло за собою волосінь, яка, розмотуючись, швидко зникла в морській глибині. Мені аж моторошно стало — це ж тут, де ми спинились, видно, й дна немає? Але ось волосінь перестала розмотуватись. Дідусь для чогось посмикав за неї і тоді тільки почав вимотувати на борт баркаса.

— Ого! — сказав він. — Метрів чотирнадцять буде. Нажививши гачки, дідусь закинув у море вудку і передав її мені.

— Тепер, Даньку, прислухайся. Як тільки смикне — вимотуй наверх.

Дід почав ладнати свою вудочку, а я, тримаючи в руках вудлище, прислухався — коли ж то воно смикне? Коська, який ще раніше від дідуся закинув свою вудку, враз почав спритно-спритно перебирати руками. Я забув про те, що в моїх руках така ж волосінь — ждав, що воно вийде з Косьчиного мотання.

Здавалось, що кінця-краю не буде його волосіні. Та ось враз У воді блиснула рибина, і мені аж подих перехопило. Коська витяг такого здоровенного, бичка, яких я ще ніколи не бачив.

— Оце кнут, так кнуті — хизувався він. — А смикнув легенько. Я думав — таке собі биченя. Ось подивіться, дідусю.

Великий, головатий, чорніший від самого П'ятниці, бичок сердито сплескував хвостом, плигав на дні баркаса. Заклопотаний Коська, граючи блакитними очима, наживлював гачок. В мене не смикало. І я сидів мовчки. Я відчув — мені ніколи не спіймати такого бичка. Дідусь похвалив Коську, закинув свою вудку і тільки тоді звернувся до мене:

— А в тебе ж як, Даниле, не смикає?

— Не смикає,— кажу похнюпившись.

Дідусь взяв з моїх рук вудку, почав вибирати волосінь. Вона не хотіла виходити на поверхню моря.

— Ого! — заклопотано чмихнув дід. — Зачепило, чи що?

Та волосінь враз попустило, і дід, загадково зиркнувши на мене, мерщій замотав руками. Я дивився в морську глибину, туди, де розтавала моя волосінь, і ждав якогось чуда. І чудо справді з'явилось. Спочатку мені здалося, що в морській глибині закружляв дідів крислатий бриль. А потім я збагнув, що то виблиснула срібним черевом велетенська рибина. Я прокричав на всю морську просторінь «ура», а дід тим часом вкинув у баркас велику, плоску, як млинець, і сіру, як гречаник, камбалу. І хоч я й не сам витягнув ту рибину, але моїй радості не було меж. Я враз відчув себе справжнісіньким рибалкою, рибалкою, якому велика удача сама йде до рук.

Тепер я нічого не чув і не бачив. Тримав у руках свою вудочку і прислухався: ану ж, чи почую, як смикне? Я так прислухався, що аж у вухах дзвеніло. Об днище баркаса легенько хлюпотіли морські хвильки, а мені здавалося, що море бушувало, як в час шторму, заважаючи наслухувати, чи клює риба.

Але ніщо не перешкодило мені почути легенький удар рибини в волосінь. Ніби електричним струмом щось ударило мені в руку, ледь-ледь помітно, але я відчув: то на гачок впііймалась рибина.

— Клюнуло! — вигукнув я і мерщій почав змотувати на кружок баркаса свою вудку. Серце моє теленькало, я переживав найщасливіші хвилини в своєму житті. Вудка йшла важко, мені здавалося, що я впіймав таку рибину, що і в баркасі нашому не вміститься.

— Не поспішай, Даниле, — радив дідусь, — бо вудку сплутаєш. І ось, нарешті, в воді блиснула рибина. Вона справді була така велетенська, що я аж перелякався. Та коли підтягнув ближче, виявилось, що то не одна рибина, а аж два бички вчепились на вудку. Тепер на моєму кукані вже плавало за бортом баркаса аж три рибини. Ого, тепер морська чайка буде сита. Я сумнівався тільки: чи проковтне вона оту сковороду, оту круглу, як дідів бриль, камбалу?