Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

Після сніданку мені закортіло поговорити про мерця та про те, як його вбили, але Джим не захотів. Він сказав, що цим можна накликати біду, а крім того, як би той мрець не внадився до нас швендяти ночами — адже людина, котру не поховали, швидше буде всюди тинятися, ніж та, що упокоїлась і лежить собі спокійно у своїй могилці. Це, певно, було правильно, тож я вирішив не сперечатися, але все одно думав про це: цікаво було б дізнатися, хто його застрелив і нащо.

Ми добре обдивилися одяг, який нам дістався, і знайшли вісім доларів сріблом, зашиті в підкладку старого пальта з попони. Джим сказав, що ці люди, певно, вкрали пальто: якби вони знали про зашиті гроші, то не покинули б його. Я відповів, що, мабуть, вони ж убили і власника, але Джим не хотів про це говорити. Я йому сказав:

— Ось ти думаєш, що це не до добра, а що ти казав позавчора, коли я приніс зміїну шкіру, яку знайшов на вершині гори? Ти казав, що нема гіршої прикмети, ніж узяти до рук зміїну шкіру. А що поганого сталося? Ми он скільки всього набрали, ще й вісім доларів отримали! Хотів би я, щоб у нас кожен день була така біда, Джиме!

— Нічого це не означає, синку, нічого не означає. Ти не дуже радій. Біда попереду. Згадаєш мої слова: вона ще попереду.

Так воно і сталося. Ця розмова в нас була у вівторок, а в п’ятницю після обіду ми лежали на травичці біля прірви; у нас закінчився тютюн, і я пішов у печеру, щоб узяти ще, і наткнувся там на гримучу змію. Я її вбив, згорнув у кільце та поклав Джиму на ковдру: думаю, оце буде забава, коли Джим знайде у себе на постелі змію! Але, звісно, до вечора я про неї зовсім забув. Джим ліг на ковдру, доки я розводив багаття, а там виявилася подружка вбитої змії і вкусила Джима.

Джим підскочив та як закричить! І перше, що ми побачили при світлі, була ця гадина: вона згорнулася кільцем і вже приготувалася знову кинутися на Джима. Я її тієї ж миті прибив палицею, а Джим ухопив батькову сулію з віскі та давай хлебтати.

Він був босоніж, і змія вкусила його за п’ятку. А все тому, що я, дурень такий, забув: якщо десь лишити мертву змію, її подружка обов’язково туди приповзе й обів’ється навколо неї. Джим мені звелів відрубати зміїну голову і викинути, а тоді зняти зі змії шкіру й підсмажити шматочок м’яса. Я так і зробив. Він з’їв і сказав, що це мусить його вилікувати. І ще він наказав мені зняти з неї тріскачку й прив’язати йому до руки. Тоді я тихенько вийшов із печери і закинув обох гадюк подалі в кущі: мені зовсім не хотілося, щоб Джим дізнався, що все це сталося через мене.

Джим усе прикладався до пляшки, і час від часу на нього щось находило: він раптом починав крутитися й верещати, як різний, а тоді отямиться — і знову за сулію.

Його ступня добряче розпухла, і вся нога вище від ступні теж; а тоді потроху почало діяти віскі. Ну, думаю, тепер йому буде легше. Хоча, як на мене, краще зміїний укус, ніж батькова сулія.

Джим пролежав чотири дні та чотири ночі. Потім нога стухла, і він видужав. Я вирішив, що ні за які гроші більше не доторкнуся до зміїної шкіри, бо ж он що з цього виходить. Джим сказав, що наступного разу я йому, певно, повірю: брати до рук зміїну шкіру — це настільки погана прикмета, що гірше не буває; може, це ще й не кінець. Він сказав, що в сто разів краще побачити місяць-молодик через ліве плече, ніж доторкнутися до зміїної шкіри. Ну, я тепер і сам так почав думати, хоча раніше вважав, що не буває більш дурного та необережного вчинку, ніж подивитися на місяць-молодик через ліве плече. Старий Хенк Банкер один раз так подивився та ще й хизувався цим. І що? Не минуло і двох років, як він на п’яну голову гепнувся із дроболиварної башти й розбився, можна сказати, з нього лише пляма лишилась; його запхнули межи двох дверей замість домовини і, кажуть, так і поховали; сам я цього не бачив, але чув від батька. Але сумнівів нема — сталося це тому, що він дивився на місяць через ліве плече, як останній дурень.

Ось так минали дні за днями, і річка знову спала і ввійшла в береги. Ми тоді першим ділом насадили на великий гак оббілованого кролика, закинули волосінь у воду і спіймали сома завбільшки з людину; завдовжки він був шість футів і два дюйми, а важив фунтів двісті. Ми, звісно, навіть витягнути його не могли: він нас закинув би аж у Іллінойс. Ми просто сиділи та дивилися, як він рвався і метався, доки не здох. Потім у нього в шлунку ми знайшли мідний ґудзик, круглу кульку й багато всякої всячини. Ми розрубали кульку сокирою, і в ній виявилася котушка. Джим сказав, що, певно, вона пролежала в риб’ячому шлунку дуже довго, якщо встигла так обрости і стати кулькою. По-моєму, більшої рибини в Міссісіпі ще ніколи не ловили. Джим сказав, що такого великого сома ще не бачив. У місті він би продав його за гарні гроші. Таку рибу там на ринку продають на фунти, і покупців знаходиться чимало: м’ясо сома біле, як сніг, і його добре смажити.