Олексій Огульчанський - Вітрів кут

— Риби, — підказав вкрай здивований Толя.

— Цілком вірно, риби. Окис шлункового соку добре виражений на сріблі.

Потім Ростислав Андрійович розкрив табакерку, обережно, як дорогоцінність, висипав на аркуш паперу все, що в ній було, і з інтересом продовжував розглядати стулки табакерки зсередини.

— Дуже, дуже цікаво. Уявіть собі, клеймо виробів Фрола Кариспонта. Чудово, чудово…

Хлопці стояли біля столу і пильно дивилися на свою знахідку, але нічого цікавого, а тим більше чудового, не бачили.

— Фрол Кариспонт, — продовжував співробітник музею. — Це кінець вісімнадцятого століття. Кращий петербурзький майстер по сріблу. Виготовляв різні дрібнички для знаті.

У хлопців склалось таке враження, що Ростислав Андрійович читає якийсь довідник.

Відклавши табакерку вбік, співробітник музею з всілякими застереженнями почав розглядати висипаний з неї темнокоричньовий порошок.

— Так, нюхальний тютюнець зберігся, — промовив задоволено, але без особливого захоплення Ростислав Андрійович.

Клаптик паперу з табакерки несподівано викликав у Ростислава Андрійовича невимовне захоплення.

— Це неймовірно! — вигукнув він, обертаючись до хлопців. — Золоті мої, це ж скарб. Ви знайшли ключ до багаторічної загадки… Зараз вам усе буде зрозуміло, — він з незвичайною спритністю зник за дверима.

Хлопці, що залишилися в кімнаті, збентежено дивились один на одного.

— Як ти думаєш, — першим порушив мовчання Вася, — це справжній співробітник? Якийсь він…

— Метушливий, — невпевнено сказав Толя. — Правда, батько мені говорив: «Хто гарячиться, той близько що серця приймає». Прийшлась йому до серця ця коробочка з нюхальним тютюном.

У цей час в кімнату вбіг Ростислав Андрійович. У руці він тримав шкатулку, обтягнуту чорним оксамитом.

— Дивіться сюди! — Ростислав Андрійович відкрив шкатулку і витяг звідти невеликий пакунок. У пакунку був клаптик паперу з обірваними краями.

— Цей документ знайшли в пляшці, яку сімнадцять, років тому рибалки витягли сіткою з дна моря на Залізинській банці.

— На Залізинській! — мимоволі вигукнув Толя.

Ростислав Андрійович зацікавлено глянув на нього.

— Так, на Залізинській банці, — підтвердив він. — Пляшка, мабуть, затонула тому, що спохвату її погано закупорили. В ній був важливий документ. Але вода знищила все, що було написано чорнилом. Збереглося якесь креслення, мабуть, план ділянки морського берега, і напис олівцем. Ось він.

Хлопці схилилися над таємничим аркушиком пожовтілого паперу і прочитали якийсь незрозумілий напис: «Під… ш… 46°05′ пе… meridionalis…»

Прочитали і мовчки переглянулись. Уважно спостерігаючи за ними, Ростислав Андрійович пояснив:

— Вам, певна річ, важко це зрозуміти. Тут згадується латинське найменування південного слона, цілого кістяка цієї викопної тварини ще не знайдено ніде… Надзвичайно цікаво! Бачите, яку загадку поставила перед нами пляшка з Залізинської банки. Тим більше, що в записці є ще букви «пе…»; це, мабуть, «печера». Але географічної довготи тут не вказано. А в записці з табакерки вказана довгота цієї таємничої печери. Про це свідчать креслення. Вони аналогічні в обох записках — і з пляшки і з табакерки. Автором цих документів була, як не дивно, одна людина. Це майже неймовірно, але це так. Отже, ви будете зараз свідками історичної події. Так, так, історичної! — патетично закінчив науковий співробітник.

Ростислав Андрійович підійшов до великої карти Азовського моря, що висіла на стіні, досить швидко зробив помітку в бухточці на північному узбережжі моря. Хлопці, затамувавши подих, стежили за кожним рухом цієї цікавої людини.

— Ось тут. Бухта Вітрів Кут, — оголосив Ростислав Андрійович.

— Вітрів Кут!.. — мимоволі вирвалося у Васі: він пригадав розповідь дідуся.

Співробітник музею захоплено подивився на нього.

— Так, хлопче! Все говорить про те, що в цій бухті, можливо, понад двісті років тому, якась невідома нам експедиція виявила в печері кістяк південного слона. Але екіпаж експедиції, очевидно, загинув у морі, в районі Залізинської банки.

Посадивши хлопців біля себе, Ростислав Андрійович попросив коротко розповісти історію знахідки: Вислухавши докладну розповідь Толі, спитав:

— Значить, знову на Залізинській?

— На Залізинській, — підтвердив Вася.

— Гаразд. Треба виряджати експедицію у Вітрів Кут. Обов'язково треба. Ось тільки заковика — всі співробітники музею в роз'їзді. А мені б двох помічників ще.