Олексій Огульчанський - Вітрів кут

За кілька секунд біля борту з'явилася голова бригадира. Він нічого не бачив: сорочка обволокла голову. Осторонь виринув Толя. Рибалки полегшено зітхнули. Міцні руки підхопили мокрих рибалок і втягли в човен.

— Рука, — прохрипів бригадир.

Тільки тепер усі побачили, що в ліву руку бригадира, вище ліктя, впилися два чорні гачки. Текла кров.

— Хто перерізав снасть? — спитав бригадир.

— Синок Прокопа. Ось він, — бородань підштовхнув Толю вперед.

— Так це ти, — Прокіп Гнатович уважно, ніби вперше бачив, глянув на Толю. Потім поривчасто обняв хлопця здоровою рукою і скупо, по-чоловічому поцілував у щоку.

— Дякую, не забуду. Та ти й пірнаєш, мов кефаль. Весь у батька…

Білугу витягли, піднявши снасть з другого кінця. Величезна рибина лежала на палубі шхуни. Бородань уважно обмацував вилискуюче на сонці черево риби, а всі стояли навколо і з цікавістю стежили за його спритними пальцями.

— Ікряна, — авторитетно сказав рибалка і коротким кривим ножиком розпоров черево. Ікру підібрали і кілька хвилин тримали в бочці у міцному розчині солі. Потім її переклали в марльові мішечки і підвісили на грот-щоглі. Так її доставлять на рибзавод.

У великому, схожому на гумовий мішок шлунку білуги Рідненький знайшов дивні речі: халяви чобіт, дві заржавілі консервні банки і якийсь довгастий, ніби мильниця, предмет. Рибалка повертів його в руках.

— Портсигар. Здається, срібний.

— Теж сказав… портсигар. Це табакерка старовинна, — зауважив бородань. — Колись усякі купчики та барони у ніс тютюнець пхали.

Бригадир взяв табакерку й покликав Толю.

— Візьми цю штуковину. Пам'ять буде. Білуга ж знаменита…

В цей час і підійшов до Толі Вася.

— Цю штучку треба в музей, — запобігливо промовив він.

Толя поклав табакерку в кишеню й нічого не відповів.

— Давай товаришувати! — зовсім несподівано запропонував Вася.

— А як же ми будемо товаришувати?

— Поклянемось у вічній дружбі, по-морському. Ти врятував мого батька.

— По-морському? Як це?

Вася нахилився, підставивши голову.

— Рви! — сказав він. — Пук волосся рви, тільки на маківці.

Ще нічого не розуміючи, Толя машинально схопив пальцями пучок жорсткого рудого волосся й смикнув: у руці нічого не залишилось.

— Дужче рви, намотуй на палець, — радив Вася.

Після деякого зусилля в Толиних руках опинився пучок волосся. Ту ж операцію Вася проробив і на Толиній голові. Після цього він з'єднав волосся разом і старанно скачав з нього пухнасту кульку. Потім витяг з кишені хлібну м'якушку й заліпив у неї волосся. Кулька полетіла за борт.

— Дружба навіки, море свідок, — урочисто промовив Вася. — А тепер я тобі покажу секретне місце. Бички там беруться один за одним. Ось такі, — і Вася розвів руками аж на півметра.

— А хіба такі бички бувають?

— Ого-го! Ще більші бувають, — зухвало брехав Вася.

Обидва замовкли.

— Про що ти мрієш? — несподівано спитав Толя.

— Як це мрієш?

— Ну, ким думаєш бути?

— Ця справа ясна. Моряком, — швидко відповів Вася.

— А я про відкриття думаю. Хочеться мені в гори, руди всілякі знаходити або різні старовинні речі — зітхнув Толя.

— Заходьте, заходьте. Чим порадуєте? — такими словами зустрів хлопців науковий співробітник музею Ростислав Андрійович.

Кімната, в яку ввійшли хлопці, була незвичайною. Передусім, їм упала в очі велика кістка, що лежала на письмовому столі. А на полицях і поличках було багато чучел різних птахів та звірків. Тут же лежали якісь камені.

Сам Ростислав Андрійович сидів на табуретці біля вільного краю письмового столу. Перед ним на газеті лежав мертвий кажан; поруч виблискували пінцети, ланцети, ножиці.

Працівника музею хлопці уявляли не інакше як сивим стариком, обов'язково з бородою. Побачивши ж Ростислава Андрійовича, друзі розчарувалися. Це була звичайнісінька молода людина з вузьким обличчям і тонким горбатим носом, на якому сиділи окуляри в залізній оправі.

— Ось ми принесли це… — нерішуче сказав Толя і поклав на краєчок столу загорнуту в папірчик табакерку.

— Подивимось, подивимось, що воно за «це»…, — посміхнувшись куточком рота, проговорив науковий співробітник.

Не поспішаючи, він розгорнув папірчик і, озброївшись великою лупою, почав розглядати табакерку.

— Дивно, дивно, — задумливо проговорив він. — Табакерка, очевидно, знайдена в шлунку. Дуже дивно. Не зрозумію тільки, чиєму… Очевидно…