Худайберди Тухтабаєв - Пригоди двієчника

Я пішов виноградником (прихватком покуштував двадцять два сорти винограду!) і опинився в якійсь загороді, обнесеній дерев'яним парканом. За ним кудкудакали і кукурікали сотні білих курей та півнів. Кругленька, як гарбуз, дівчинка сипала їм із плетеного кошичка зерно й солодким голосочком виспівувала:

— Путь-путь-путь!

Ач, розпутькалася! Полюбляє, мабуть, яєчка — диви як розповніла!

— Егей, дівчинко, чиї це кури?

Дівчинка мовчки дістала з кишені варене яєчко, обчистила його, упхала в рота й лише тоді обернулася до мене:

— Наші… А чиї ж іще?

— Куди ж ти яєчка діваєш? — вирішив я ушпигнути.

— У школу здаю. Дітям на сніданок.

— Гм-м… А всім же перепадає? Навіть двієчникам?

— У нас таких немає і не буде.

— А як будуть, тоді що?

— Слухай, іди-но ти своєю дорогою, базікало, — махнула рукою дівчинка-гарбуз і вкинула в рота ще одне яйце. — Ти мені всіх курей розполохаєш…

— Слухай, дівчинко, — сказав я, намагаючись бути якомога ввічливішим. — А зоотехнік вам не потрібен?

— Навіщо він нам?

— Буду вказувати вам, що, коли і як робити.

— Спасибоньки! Таких у нас і без тебе вистачає. — Дівчинка-гарбуз одвернулася і що є сили загукала: — Путь-путь!

У неї був такий пронизливий голос, що я затулив вуха й подався далі! Зупинився аж біля великих дерев'яних воріт. На голубій дошці було виведено білими літерами:

ТВАРИННИЦЬКА ФЕРМА ШКОЛИ-ІНТЕРНАТУ

ІМ. КРУПСЬКОЇ

Отже, в них є ще і своя ферма. Може, хоч тут повезе?

Я тихенько одчинив ворота і увійшов у двір ферми. Біля ясел, нудьгуючи, жували сіно вісім корів, у кутку порохкувало чотирнадцять і не худих і не гладких свиней. А три цапи, що тинялися біля корів, ті взагалі ледве переставляли ноги. Крім тварин, була тут ще людина, хлопчик з шишкуватим лобом. Він старанно згортав із землі гній і вдавав, що не помічає мене.

— А де ж вівці? — спитав я тоном господаря.

— Вівці на пасовиську.

— А кролики? Вони теж на пасовиську?

Шишколобий ніби й не почув мого жарту, але вирішив, напевно, вколоти мене:

— Кроликів ми тримаємо якомога далі від ослів.

— Такий анекдот я давно чув, — сказав я і знову спитав: — А чому у вас лише три цапи?

— По-перше, це не цапи, а кози. А по-друге, чого це ти до мене причепився? Сказано ж тобі, що кози і вівці на пасовиську!

— Значить, я глухий, раз ти сказав, а я не чув. Я подумав, що кози ваші похворіли і передохли. Телят, телят ваших теж не видно. Чому, друже?

Шишколобий сердито махнув рукою, узяв віник і відро й пішов до свинарника. Відійшовши трохи, він обернувся і показав мені язик.

— Заховай свій довгий червоний язик, поки я його не вирвав.

Хлопчисько здивовано зупинився.

— Це що — мій язик?

— Саме так.

— Твій треба б вирвати. Надто багато дурниць меле. — Він оскирнувся й додав: — А ще було б краще, якби ти взяв та й допоміг мені.

— Ну, що ж, це залюбки.

Я вмить стяг із себе свою новеньку сорочку й закасав холоші.

— Показуй, що робити. Шишколобий раптом задумався.

— Стривай, а ти часом не гість?

— Не часом, а справжній гість. Приїхав здалеку.

— Он воно що! Так би одразу й сказав, що знайомишся з нашим господарством.

— Так воно і є. Знайомлюся з вашим господарством.

— Мене звати Хайітом. — Наблизившись, він подав руку. — Учуся в сьомому класі. Корінний голодностепівець.

— А мене звуть Хашимджаном, — сказав я, потиснувши йому руку. — Учуся в шостому класі. Відмінник. Староста…

Помовчавши, я перейшов до діла:

— Ти мені от що поясни, друже Хайітбай: хто ви такі взагалі? Школярі чи просто колгоспники?

— Ми? Як би це тобі пояснити? — Хайіт почухав свій шишкуватий лоб. — Ми начебто і школярі і колгоспники, друже. Розумієш? Он там, бачиш, двоповерховий будинок стоїть? То наша школа. Там ми навчаємося. А після уроків працюємо, різні професії освоюємо.

— Невже?

— А саду нашого ти не бачив? Тридцять гектарів займає. Фруктів різних — сила. Половину їмо самі, а половину продаємо.

— А хто продає?

— Дівчата з десятого класу.

— Вони вміють торгувати?

— Звичайно. Наш директор Хурсандалі Шарафуддинович каже, що людина все зможе, як тільки захоче.

— От-от, я теж казав, а вони…

— Знаєш, Хурсандалі Шарафуддинович каже, що наші дівчата стануть чудовими продавщицями. Правда, спершу буде важко, а потім все піде як по маслу.

— Видно, у вас гарний директор, раз так каже.

— Ще б пак! А оце колись у нас біда скоїлася. Санобар-апа, що в десятому «Б» вчиться, торгувала в молочному павільйоні без халата. Наскочив санітарний контроль. Догану оголосили й оштрафували на п'ятнадцять карбованців.