Худайберди Тухтабаєв: Пригоди двієчника

Високо в небі пливе повний місяць. Він лагідненько світить мені дорогу і немовби хоче побажати щасливої путі…

Із-за гір, що синіли вдалині, показався жовтогарячий бік сонця.

Я не знаю, куди йду. Ще не знаю, що робитиму далі. Йду собі та й годі. Ніяких турбот. А хвилюватися нема чого. Адже зі мною чарівна шапочка! З нею не пропаду, їжа потрібна — будь ласка! Ноги заморяться — сяду в автобус, і ніхто мене не вижене. Бо я можу стати невидимкою.

— Скажи, моя шапочко, де ми зараз перебуваємо?

— Не знаю, Хашимджане. Сама не відаю, що й думати.

— Скажи мені, шапочко, чи зможу я стати агрономом.

— Звичайно, Хашимджане, тільки б забажав.

— Але ж я кинув школу і вже, напевно, в інститут ніколи не потраплю. А без диплома хіба буває агроном?

— Не сумуй, Хашимджане! Згадай примовку. От і все. А тепер засунь руку в кишеню…

Дива! Засовую руку в кишеню і дістаю книжечку в синій обкладинці. В книжечці написано чорним чорнилом:

«ДИПЛОМ ВИДАНИЙ ХАШИМДЖАНОВІ… ФАХ — АГРОНОМ».

Оце дива!

— Дякую, моя шапочко! Але хіба буває диплом без печатки?

— Без печатки? Якої печатки?

— Ну такої… Круглої печатки.

— А ти, Хашимджане, подивися лишень на диплом…

І справді, аж унизу чорнильне коло, а в ньому написано «Печатка».

— Отак! Але ж я малий на зріст. Скажуть: хлопчисько, — і проженуть. Навіть на диплом не зважать.

— Не клопочися, Хашимджане. Як треба буде, я потурбуюся, щоб тебе не вважали за маленького.

Шовковиці, що росли обабіч дороги, лишилися позаду. Зелені поля зникли. Замість них пішли сухі колючі кущі, що їжилися на білих від солі пагорках. Пустеля. Гола пустеля. Дивишся на неї, і очі сльозяться. Не видно ні кінця ні краю. В нерухомому розпеченому небі шугають якісь чорні птахи. Інколи перебіжить дорогу довгохвоста ящірка або ховрашок вискочить з-під ніг. Вискочить і витріщить здивовані очі: куди, мовляв, ця людина йде? Адже навкруги пустеля!

— Шапочко моя, чуєш, шапочко, куди ми йдемо?

— Сама не знаю, Хашимджане. А ти не турбуйся. Дорога є, отож кудись вийдемо.

І справді. Незабаром усе змінилося. Ящірки і чорні птахи лишилися позаду. Зникли й колючі кущі. Попереду засиніли густі сади, а ліворуч і праворуч почалися бавовникові поля.

— Шапочко, чуєш, шапочко, де ми опинилися? Пустеля — і раптом сади! Чи не ти, бува, вродила їх тут?

— Що ти, Хашимджане! Сама дивуюся!

Я завернув до першого ж саду і скуштував спілих соковитих персиків. Поласував і яблуками.

Десь поряд гурчали трактори, перегукувалися люди. Я перескочив через арик і вийшов на зелену галявину. До неї тулилося бавовникове поле, розбите на маленькі ділянки. На кожній з них порпалося по кілька хлопчиків.

Я підійшов до найближчої ділянки. Якийсь хлопчисько завзято виривав кущики бур'яну.

— Агов, друже, бажаю тобі не вморитися! — сказав я.

— Іди собі, не заважай нам! — відповів хлопчисько, не підводячи голови.

— Ех ти… неотеса. До тебе з добром, а ти… Хлопчик підняв голову й почервонів од сорому.

— Пробачте… простіть… — забурмотів він, утираючи з лоба піт. — Я подумав, що це наш ледащо Шавката.

— Нічого, товаришу, нічого, буває, — змирився я, помітивши, як він зніяковів. Потім обережно спитав: — Чи не сказав би ти, в якій ми країні?

— Що, що?

— Я питаю, як називається ця країна?

— Це не країна, а Голодний степ.

— Голодний степ? Який Голодний степ? Той, що в газетах?..

— Чому це — в газетах? Голодний степ у Голодному степу, от і все. Узбекистанська цілина.

— А що ви тут робите в полі?

— Бур'яни знищуємо.

— А чий це бавовник?

— Наш.

— Так-таки й ваш! Бреши, та верши.

Хлопчисько здивовано поглянув на мене і нічого не відповів.

— А як називається ваш колгосп? — не вгамовувався я.

Хлопчик вирвав кілька бур'янин з таким виглядом, ніби одривав комусь вуха. Потім крикнув:

— Дивись! Оце поле, — він обвів рукою довкола, — засіяли ми самі. Шестеро хлопців. Самі зорали, самі обробляємо і самі будемо збирати врожай. Всього тут десять гектарів землі.

— Зрозуміло. А агроном вам не потрібен? Я б…

— Ні, не потрібен, — рішуче похитав головою хлопчик. — Ми самі — майбутні агрономи.

Ця людинка, виявляється, не тільки нечемна, а ще й велика задавака.

«Самі» та «самі»! Ти ба, який герой! Бур'яни рвати і дурень зуміє. А от чи є в тебе диплом агронома? Отож-то й воно, що немає!

Я нишком пішов далі й незабаром натрапив на поле, густо всіяне рудими динями та смугастими кавунами. А неподалік зеленіли грядочки з цибулею й помідорами. Оце помідори так помідори: кожен завбільшки з мою голову!