Худайберди Тухтабаєв - Пригоди двієчника

— Хай!

— І ноги витягнуться.

— Хай, аби лиш не лежати в цьому пеклі!

Тої ж миті в палаті запала дивна тиша. Я ледь підвів голову і відчув, що шия моя стала довга-предовга, як у гусака. Ноги вилізли за спинку ліжка й стирчали в приході. Дітлашня вся поховалася під ковдри.

Увечері мене перевели в палату для дорослих, де лежав Саїд-ака. Згодом я дізнався, що він — Герой Соціалістичної Праці.

Саїда-ака відвідувало дуже багато людей. Той тягне здоровенну диню, інший — великий кошик винограду, ще інший — цілу торбу алма-атинських яблук. Буває, і квіточки приносять. З таких я сам собі сміюся, а от якщо хтось зі смаженою куркою приходить — тих я ладен розцілувати. Бо Саїд-ака не любить птичого м'яса, мені його віддає.

До Саїда-ака ще приходить дружина. А сини його, близнюки Хасан і Хусаи, довго не заходили до палати, мене боялися. І прозвали Жирафом. Я не міг навіть образитися на них — сили не вистачало. Лежав, прикований до ліжка, дивився у вікно, як дрижать гілочки на вербі, як чистить на ній своє пір'ячко меткий горобчик, а по блакитному небу плине маленький сріблястий літачок, лишаючи за собою ледь помітну смугу диму. Може, він із Фергани і пролітав над покрівлею мого рідного дому, бачив моїх сестричок, маму й тата?

А одного разу, почувши тріск мотоцикла, я не помітив, як закричав на все горло:

— Тато приїхав, тато!

Саїд-ака здригнувся від несподіванки, безтямно заозирався довкола, по тому підійшов до мене.

— Тримайтеся, юначе, — промовив він. — Кріпіться… Ми повинні бути сильними, щоб перемогти хворобу.

Кволо усміхнувшись, я кивнув головою. Саїд-ака пожвавішав.

— Де ви працюєте, синку? — спитав він.

Саїд-ака — будівельник. Ім'я його відоме всій республіці. Якщо він хоч трохи допоможе мені, я також стану будівельником. Піду на будівництво, а там, може, і золоту зірочку зароблю…

— Будівельник я. Інженер, — сказав я байдужим голосом, намагаючись приховати хвилювання.

— Коли інститут закінчили? Мабуть, недавно?..

— Недавно, Саїд-ака. Всього тиждень попрацював.

— Я завжди казав, — захвилювався раптом Саїд-ака, — мало уваги приділяють у нас техніці безпеки. Дуже мало. І ось вам наслідок!..

— Я сам винен, — сказав я, намагаючись не дивитися в очі дядечкові Саїду-ака. — Виліз на дах, хотів подивитися, який будинок збудували, і посковзнувся…

— Не подобається мені, проте, ваш колектив, юначе, — мовив Саїд-ака, помовчавши. — Скільки ви вже тут лежите, а ніхто з ваших товаришів не провідав вас.

— Так, так, колектив у нас кепський, ваша правда, — підхопив я охоче. — Тому думаю шукати іншої роботи.

— Переходьте в наш будівельний трест, синку. Будемо разом працювати. Ви знаннями допомагатимете лам, а ми вам — досвідом.

Незабаром Саїд-ака виписався. Нога в нього остаточно зрослася, і він міг ходити вже без милиць.

— Видужуйте, Хашимджане, швидше, — сказав Саїд-ака, прощаючись. — Будівельникам не можна довго хворіти. Ми дуже потрібні людям. — Він вирвав із записника аркушик і подав мені. — Ось моя адреса. Як випишетесь, приходьте. А про роботу я домовлюся з головним інженером.

Місце дядька Саїда зайняв круглий, як самовар, чоловічок. Спав він усі двадцять чотири години на добу. Розплющить уранці очі, зиркне на мене недовірливо іі знову засинає. Прокидається, як обід принесуть. Але навіть коли їсть, одне око в нього дивиться, а друге солодко спить. Та якби він просто спав! А то хропе, наче в ньому грає цілий оркестр. Після обіду чутно лише скрипку з цього оркестру. По заходу сонця до неї приєднувалося ще два-три інструменти. А до ранку грав увесь оркестр, та так, паче музиканти їдуть на дуже перевантаженому паровозі і він страшенно чахкає. Я ніяк не міг заснути, а якщо іноді й засинав, то прокидався, волаючи допомоги.

На щастя, тримали мене недовго. По мене приїхав сам Саїд-ака. На власній «Волзі». Хасан і Хусан упхали в палату величезний букет квітів. (Я лишив його людині-оркестрові на пам'ять).

— Дядечку, а де ваша шия? — розчаровано спитав Хасан.

— Дядьку, а ви той самий Жираф чи інша людина? — поцікавився Хусан. Близнюки, звичайно, не знали, що я став нормальною людиною одразу ж після того, як з мене зняли гіпсову пов'язку.

— Той самий Жираф, — усміхнувся я. — А шия у мене витяглася тоді від болю. Тепер усе минуло, і шия стала нормальна.

Машина тихо їхала притіненими, политими вулицями, на яких блищали, просотавшись крізь зелень, навкісні промені сонця. Хасан і Хусан по груди висовувались у вікна, показували один одному будинки, які споруджував їхній тато, сперечалися, сміялись.