Директор перевірив список мешканців готелю. Супроти непевних прізвищ поставив червоним олівцем галочки.
— Кожен із цих товаришів може виявитися переодягненим міліціонером, — сказав він, тицьнувши пальцем у галочки. — Отож наказую кожного з них обслуговувати якнайкраще. Приносьте їм до номера пиво, дайте у ванну гарячу воду, ввімкніть телефони. Оголосіть, що вони можуть не гасити світло і після дев'ятої вечора.
Потім Етібар Умарівна обійшла номери тих мешканців, з кого одержала хабара, і повернула їм гроші. Щоправда, кілька душ з-поміж цих людей теж мені не сподобалися: замість п'яти карбованців вони зцупили з Етібар-апа десять, а замість десяти і всі двадцять карбованців.
— Ви знімаєте з мертвого саван, — ледь не плакала Етібар Умарівна.
— Мертвому нічого не потрібно — ні саван, ні гроші, — осміхалися пронозливі мешканці. — Бог дасть, ви ще багато заробите.
— Еге ж, дасть він, ваш бог, жди з моря погоди!..
Посміявся я, дивлячись на них, посміявся, а потім вирвав гроші в них із рук і викинув за вікно. Бачили б ви, як вони перелякалися! Наче й справді побачили мертвого, загорнутого в саван.
Не будете шахраювати. Так вам і треба… А мені тепер і прогулятися можна. Адже надворі, певно, ясно й радісно, як у мене на душі.
Майдан перед готелем був запруджений людьми. Вони посміхалися, штовхалися, пробивалися вперед. Мене теж закрутило в натовпі, потягло за всіма, потім притисло до живота якогось лисого дядечка.
— Ей, обережніше! — крикнув він зобижено. — Штовхається в живіт… А я тільки що пообідав.
— Пробачте, — сказав я ввічливо. — Ви не знаєте, що там попереду робиться?
— Ти, хлопче, бува, не з неба впав? Не чув хіба, що до нас африканські мандрівники приїхали?
— Які мандрівники?
— Та африканські! Газет не читаєш, чи що? Не чув, що в нашу сонячну республіку приїхали славетні африканські мандрівники пан Ібн-Халі та пан Ібн-Галі? І не штовхайся, будь ласка.
— А чого люди від них хочуть?
— От причепився, диви! Хіба тобі не хочеться побачити прославлених людей, потиснути їм руку? Адже вони об'їхали на машинах увесь світ!
— Подумаєш! На машинах і дурень зуміє весь світ об'їхати, — ляпнув я знічев'я.
Лисий дядечко вчепився п'ятірнею в моє плече і процідив крізь зуби:
— І дурень зуміє, кажеш? І ще в живіт штовхаєшся? — Він високо підняв мене над землею, подумав трохи, потім опустив і вів далі: — Один учений узявся обчислити відстань, яку подолали пани Халі і Галі, мандруючи білим світом. Рахував, рахував та так і не вирахував — збожеволів! А книг ці Халі і Галі написали — цілу гору! Щоб прочитати їх, п'ятнадцять років життя треба.
— Ой, боляче! — простогнав я, намагаючись вивільнити плече.
— Ні, ти підожди, хлопче, слухай, коли розумні говорять, і на вус мотай. Ці панове перепливали на своїх машинах бурхливі ріки, піднімалися на вершини снігових гір, билися з хижими звірами в непролазних джунглях, роздирали на дрібні шматочки десятиметрових удавів, спали на одній подушці з людоїдами!
— Я не знав, що вони такі герої! — заблагав я. — Пробачте, будь ласка. Я вчора загубив окуляри і тому не прочитав газет.
Лисий дядечко неохоче розціпив свою залізну п'ятірню, і я зміг нарешті зітхнути вільніше.
Отже, доки я морочився з Етібар Умарівною, в наше місто приїхали вельми прославлені люди, а я про це нічого не чув. От було б добре стати їхнім супутником! Усі газети друкували б мої фотографії, люди знали б моє ім'я, мріяли б потиснути мою руку. А я бився б на шпагах з людоїдами, дресирував мавп і з ранку до вечора їв банани…
Я відійшов подалі від лисого. В цей час натовп розступився. Повз мене пройшли розімлілі, усміхнені мандрівники.
Пан Ібн-Халі і пан Ібн-Галі зникли за скляними дверима готелю. Я надів чарівну шапочку й подався за ними.
Мандрівники піднялися на другий поверх, увійшли в двадцять четвертий номер. Я зачекав, доки вони умилися, наділи піжами і лягли на м'яких дерев'яних ліжках. Тоді відкашлявся і сказав:
— Добрий день!
Дядечко Ібн-Халі підняв голову і подивився на товариша.
— Що ти сказав, мій любий?
— Я нічого не казав, — відповів Ібн-Галі.
— Але ж я чув якийсь голос.
— Буває, — посміхнувся Ібн-Галі. — Постарайся заснути, мій любий.
— Підождіть, не спіть, мені треба з вами поговорити, — сказав я тихо.
Халі і Галі посхоплювалися з ліжок і дивилися один на одного.
— Тисяча бісів з Берега Слонової Кості! Присягаюся вершинами Гімалайських гір, я чув якийсь голос! — вигукнув Ібн-Халі.
Читать дальше