Іван Багмут - Господарі Охотських гір

— Водоспад! — крикнув Юра, і хлопці півгодини милувалися з невеликого водоспаду, який дзвенів, падаючи з розколини в скелі. Хлопці рвали кедрові шишки або, виїхавши на тундрове плато, збирали червоні брусниці.

Гори, такі однакові здалеку, тепер дивували своєю різноманітністю. Чорні, як обгорілі черепки, стрімкі і суворі, раптом поступалися перед невисокими схилами, вкритими густим зеленим кедрівником, а через сотню кроків у прозорій воді річки знову відбивалися розсічені тріщинами кам'яні плити. Сіре, жовте, зелене, чорне, рожеве і плямисте каміння, усяких розмірів і всякої форми, то підступало до самої води, залишаючи тільки вузеньку стежку, то виднілося ген-ген, виступаючи з гущавини кедрівника.

Раптом річка круто повернула вбік, хлопці виїхали за кам’яний виступ і побачили три юрти. Через півгодини вони вже пили тут чай.

Населення юрти з цікавістю оглядало руського хлопчика, а Мача не встигав відповідати на запитання. Одна з жінок сказала кілька слів чоловікові, який, очевидно, був господарем юрти, і вийшла геть. Незабаром вона повернулась, а за нею, стогнучи і крекчучи, вліз до юрти дідусь з сивим, аж жовтим волоссям.

— Здорово! — сказав дід і сів до вогнища. Кілька хвилин він мовчав, гріючи руки і набиваючи люльку. Зробивши затяжку, він уважно подивився на Юру і спитав:

— Руський?

— Руський, — відповів Юра.

— Де ти тут узявся?

— Ви знаєте російську мову? — скрикнув Юра і підсунувся до дідуся.

Той усміхнувся.

— Трохи знаю.

Юра поспішаючи став розповідати йому про свої пригоди, а дід час від часу, перекладав іншим мешканцям, і ті то зітхали, то скрикували від здивування, то сумно похитували головами.

Раптом знадвору почувся шум. В юрті на мить замовкли, прислухаючись, а через хвилину Юра побачив знайомі обличчя. Приїхали Гаврило та Ілля.

— Дідусю, навчіть мене говорити по-орочському, — прохав старого Юра.

— Хе-хе-хе, — засміявся той, — давай хоч зараз почнемо. Кажи «джу».

— Джу, — повторив Юра.

— Джу — це юрта. Мача і собі промовив:

— Юрта.

Всі весело розсміялися:

— Школа та й тільки!

Дід сказав ще кілька слів, і Юра повторив їх по-орочському, а Мача по-російському.

Юра старався запам'ятати нові слова.

«Орочську мову я вчитиму вдень і вночі, — подумав він. — Нема нічого гіршого, коли не можеш спитати тільки тому, що не знаєш мови».

А запитань у Юри тисячі, бо все, що він бачив, було для нього нове і невідоме.

— Ти не бійся, — казав дід, — зараз ти покочуєш з нами далеко в гори, аж за Колимський хребет, на велику ріку Колиму, навесні ми знову повернемось до моря. Ти сядеш на пароплав і поїдеш додому. Ти не бійся — тут тебе ніхто не зобидить.

Юра згодливо кивав головою.

Надворі знявся вітрець, і огнище стало димити. Жінки низько посхиляли голови, понасувавши на очі хустки. Юра тер почервонілі очі.

— Іди погуляй на свіжім повітрі, — порадив дід, — до диму людина не звикає. Скажи своєму товаришу: «Гурдакун окатла» [12] Гурдакун окатла — ходімо на річку. , — промовив дід до Юри.

Юра повторив фразу, і вся юрта вдоволено загула: — Справжній ороч!

— Вище по течії в цю річку впадає менша річка — Джокен, або по-російському Видрова. Ідіть туди, може, побачите видру, — порадив дід і, крекчучи та кашляючи, відвернувся від огнища, щоб погріти спину.

Хлопці взяли дрібнокаліберки і пішли понад річкою.

«Я навчусь орочської мови!» — думав Юра, і йому було легко і радісно на серці.

Товариші спинилися на невисокому міжгір'ї, де по краях високих купин рясно червоніли брусниці. Ягоди, прибиті морозом, були солодкі й смачні. Ідучи пішки, хлопці не минали жодної ущелини, бродили по кущах, вилазили на невисокі скелі. Зустрівши перекат, товариші перейшли на другий бік річки і за кам'яним виступом побачили притоку.

— Видрова, — скрикнув Мача.

— Джокен, — у тон йому відповів Юра.

Тут дерева росли понад самою водою, і в бистрій воді виднілося вузлувате коріння, покручене і чорне, з камінням, що позастрявало в його плетиві. Інколи річка підмивала береги, вирізувала в них печери і ніші. Вода булькала і вирувала десь під землею, і страшно було йти, усвідомлюючи, що тут під ногами клекоче вода.

Раптом хлопці побачили велику чорну діру печери. Юра заглянув усередину: звідти пахнуло гниллю, вогким холодком, а очі зустріли лише непроглядну темряву.

«Зайти б туди!» — подумав хлопчик, але ступити в чорну яму було страшно.

Він узяв камінчик і кинув у печеру. У відповідь пролунав сплеск води. Хлопці трохи ще постояли і пішли далі. Але Юра все озирався назад. В його уяві стояла печера, і здавалося, що вода в ній страшенної глибини.